Ніч минула без сну. За стіною ходила свекруха, поруч сопіла Соня. Тепер на картці лишалося вісімнадцять тисяч. Марина розраховувала, що Таня зможе прихистити їх на кілька днів, можливо, на тиждень. У подруги самої двоє дітей і чоловік з інвалідністю; не можна було просто оселитися й вважати, що чужа родина зобов’язана посунутися назавжди.
Назад їхати було нікуди. Мати Марини померла шість років тому, батька вона ніколи не знала. Вагітність дійшла до двадцять восьмого тижня. Вона лежала, не рухаючись, і перебирала можливості, яких із кожним новим підрахунком не більшало.
Уранці валізу зібрали знову, уже без важкого згортка між рушниками. Тетяна відчинила двері й відразу подивилася на Соню. У неї були почервонілі від води руки, втомлене добре обличчя. Марина не встигла до ладу пояснити прохання.
— Пустиш нас на кілька днів?
— Заходьте. Тільки спати в залі доведеться. Один диван.
— Нам вистачить.
Того ж дня Марина знову пішла до хати біля яру. Вона сама не змогла б пояснити навіщо. Може, хотіла переконатися, що першого разу не побачила все гіршим, ніж є. Прим’яла кропиву, дійшла до дверного прорізу, зазирнула всередину.
Пахло мишами й сирістю. Крізь пролом у даху світло падало на сміття й цеглу. У дальній кімнаті завалилася стеля. Піч була розібрана, ніби з неї частинами виймали те, що ще могло згодитися. Марина обережно ступила вперед. Дошка під ногою прогнулася, і вона відразу відступила.
Вона заплатила 833 тисячі за місце, у якому боялася зробити третій крок. Ні нових вікон, ні білого ґанку, ні дитячого подвір’я тут не існувало. Був тільки договір, що дозволяв іншим знову й знову казати, ніби це її добровільний вибір.
Ззовні Марина сіла на колоду біля решток паркану. І нарешті заплакала — важко, схлипуючи, закриваючи обличчя обома руками. До того вона стримувалася перед донькою, сперечалася, рахувала, шукала довідки. Тепер сил тримати обличчя не лишилося. Хвилин із п’ятнадцять вона сиділа, намагаючись, щоб плачу не почули з вулиці.
Потім витерла щоки подолом, підвелася й пішла на пошту.
— Таню, у тебе тут інтернет нормально працює?
— Так. Що треба?
— Документи на будинок запросити. Із реєстру.
Відповідь надійшла за дві доби. На Таниній кухні Марина збільшувала сторінки на екрані телефона. Власниця — вона. Продавець — Віктор Степанович Бондар. Підстава — квітневий договір. Об’єкт позначено житловим будинком, ціна — 833 тисячі.
Серед отриманих документів вона дійшла до умови, якої не встигла прочитати в центрі оформлення. Покупець, говорилося там, особисто оглянув майно, не має зауважень до стану й підтверджує придатність для проживання. Під цим договором стояв її підпис. Її справжній підпис під словами про дію, якої вона не вчиняла. Раніше їй здавалося, що найважливіше — розповісти правду: не їздила, повірила родичам, бачила тільки фотографії. Тепер перед нею лежало протилежне твердження, складене від її імені. Вона розуміла, чому цю сторінку їй не дали спокійно дочитати. У ній заздалегідь з’явилася відповідь на всі запитання, з якими вона могла прийти після огляду. І цю відповідь приписали не свекрусі, не продавцеві, а їй самій.
Марина знову побачила стійку, галочки в потрібних місцях, нетерпляче обличчя за склом. Вона не дочитала до третьої сторінки. Їй обіцяли віддати примірник додому. Але тепер для кожного, хто відкриє договір, покупчиня виглядала жінкою, яка все оглянула й на все погодилася…
