Соню залишили з Танею. За автобус до міста Марина заплатила сто десять. За залізничним переїздом тяглися низькі приватні будинки за високими парканами. Першу-ліпшу жінку, яка несла відро, вона спитала, де живе Злата.
— Зелені ворота бачиш? Там. Тільки в неї завжди повно людей.
У дворі й справді було гамірно. Двоє чоловіків грали в нарди під виноградом, бігали діти, на мотузках сушилися яскраві речі. Злата вийшла, витираючи руки рушником. У домашній сукні, без монет і пов’язаної на чолі хустки, вона мала зовсім звичайний вигляд. Волосся з сивиною було зібране у вузол. Лише уважний погляд лишився тим самим.
— Недовго збиралася, — сказала вона, оглянувши Марину.
— Півтора місяця минуло.
— Це недовго. Інші три роки чекають, що саме минеться. Заходь.
У хаті стояла прохолода, пахло травами й смаженою цибулею. Злата всадовила гостю, поставила чай, підсунула хліб із сиром. Марина машинально відмовилася.
— Їсти не хочу.
— Поїж спершу. На себе подивися, зовсім сіра.
Вона взяла хліб і лише після перших шматків відчула, до чого голодна. Злата не квапила. Сиділа навпроти, підперши щоку, а коли Марина поїла, запропонувала розповідати.
Цього разу Марина нічого не приховувала. Чужі фотографії, угода далеко від села, запис у книзі обліку господарств і акт комісії. Відмова чоловіка допомогти. Зниклий убір. Злата майже не рухалася, тільки на розповіді про бабусину річ щільно стиснула губи.
— Ти кажеш, монет сорок вісім?
— Так. Три ряди. А ззаду довга частина з бісером.
— Срібло старе?
— Дуже. На одній монеті отвір пробито вручну. Ще прабабуся зробила.
Злата дістала з комода потерту колоду, повернулася до столу й попросила руку. Марина похитала головою.
— Я в карти не вірю.
— Віру твою ніхто не купує. Дай долоню. Я тобі не майбутнє за гроші обіцяю. Спробую показати те, про що ти сама думаєш, та сказати собі не наважуєшся.
Якийсь час вона розглядала руку. Потім спитала про Павла:
— Усе ще чекаєш?
— Уже ні.
— А телефон щовечора кладеш так, щоб екран бачити. Чекаєш.
Марина повернулася до вікна. Відповісти було нічого: навіть після останньої розмови вона прислухалася до телефону. Можна було переконувати себе, що все вирішила, але якась частина її й далі сподівалася почути від чоловіка зовсім інші слова.
— Він з’явиться, — сказала Злата. — Тільки підтримки від нього не чекай. Доведеться вибирати, і тебе він не вибере. Не в тому біда, що почуттів зовсім немає. Сміливості в нього немає. А боязка людина тягнеться до того, хто сильніше тисне.
— Що ще?
Злата перевернула карту.
— Твоя корона ціла. Її не викинули, на срібло не розібрали. Вона лежить там, де речі замикають, а натомість дають гроші.
Марина різко підвела голову.
— Де саме?
— У ломбарді. За таку річ перекупник почне розпитувати. А під заставу, буває, досить паспорта.
Це були слова Злати, поки що нічим не підтверджені. Але після них зникнення вперше набуло для Марини не лише страшного, остаточного сенсу. Якщо річ лежала в ломбарді, вона могла існувати цілою — з монетами, з бабусиними швами, з тим, чого неможливо відновити за ціною срібла.
Злата заговорила вже без попередньої інтонації, діловито:
— Коли приймають заставу, складають квиток. Туди заносять ім’я, паспортні дані, адресу, дату. І сам предмет описують. Метал, кількість монет, усі прикмети. Такий папір обов’язково лишається.
У Марини затремтіли руки. Вона поставила чашку. Дата, паспортні дані, адреса ломбарду — усе мало лишитися в документі. Не просто розповідь про людину, а запис про те, як вона з’явилася з майном у конкретному місці. Саме про це говорила Ірина Михайлівна. Не суперечка про те, хто що пам’ятає, а запис, який можна покласти перед суддею.
— Ви розумієте, що це може означати? — спитала вона.
— Розумію. На вокзалі я тобі про те саме казала. Сказане перекрутять. Записане залишиться. В адміністрації своя книга, у ломбарді своя. Усі лишають сліди, тільки мало хто їх читає…
