В обласному центрі, куди могла потрапити річ, було багато ломбардів. Злата попередила, що разом з окремими точками набереться близько двадцяти, і всі обійти непросто.
— Обійду, — сказала Марина.
— Строк у тебе який?
— Тридцять другий тиждень.
Злата важко зітхнула. Вийшла до сусідньої кімнати й повернулася з вузликом із носової хустки.
— Тут п’ять тисяч. Візьми.
Марина почала відмовлятися, але Злата поклала вузлик на стіл і накрила рукою.
— Не назавжди даю. Повернеш.
— Не знаю, коли в мене будуть гроші.
— А хто сказав, що грошима? Онука наступного року заміж збирається. Мені їй хустка потрібна, руками вишита, справжня. Такої тут уже ніхто не вміє.
— Я зможу.
— Знаю. Інакше навіщо б мені було тебе тоді зупиняти?
За два дні, у понеділок, Марина поїхала до обласного центру. У вихідні багато ломбардів працювали лише до обіду, тому для пошуків вона обрала будній день. Список підготували заздалегідь, Таня роздрукувала його на пошті. У ньому виявилося двадцять три адреси.
Перший був біля автовокзалу. Марина розповіла приймальниці про старовинний головний убір зі срібними монетами. Та подивилася з подивом.
— Ми такі предмети не приймаємо. Техніку беремо, ювелірний брухт.
— А монети? Срібло ж.
— Зрізали б окремо, тоді прийняли б.
Марина затрималася на вулиці. Зрізати окремо — для цієї жінки звичайна операція. Для неї самої це означало знищити те, що пережило кількох жінок у родині. Вона постояла, звикаючи до цієї можливості, і пішла за наступною адресою.
До обіду за спиною лишилося сім ломбардів. Туфлі тиснули на набряклі ноги, біль від попереку віддавав у шию. На лавці біля скверу Марина пила воду й дивилася в список. Їй починало здаватися, що решту адрес вона фізично не пройде. Восьмий ломбард містився на першому поверсі житлового будинку, за ґратованими вікнами.
На вивісці, крім ювелірних виробів, значилися монети й предмети старовини. Марина увійшла й знову почала описувати річ: початок минулого століття, полотняна основа, три ряди срібла, довга задня частина з бісером. Руда жінка за склом повільно підвела голову.
— А ви хто? Власниця цієї речі?
— Господиня.
Приймальницю звали Дарина. Вона не стала заперечувати очевидного.
— Є в нас такий предмет. Наприкінці липня прийняли. Я запам’ятала, бо подібного ще не приносили. Знімки оцінювачеві сама робила.
— Покажіть, будь ласка.
— Не можу. Строк застави триває, річ за договором зберігається. Ні передати, ні просто видати на руки я не маю права.
Марина вхопилася за край стійки.
— Її вкрали. Це бабусина річ.
— Я вам вірю. Але над нами камера, у мене документи. Самовільно віддам — і сама відповідатиму. Вам потрібна заява в поліцію. Прийде офіційний запит, того ж дня передамо і предмет, і заставний квиток, і відео. Запис три місяці зберігається.
— А хто приніс?
— Я не можу повідомляти дані.
— Чоловік?
Дарина довго дивилася на неї.
— Не тут треба шукати допомоги. Ідіть у відділок. Я вам нічого не розповідала.
— Усе-таки чоловік?
— Так.
— Великий? У картатій сорочці, із сумкою через плече?
Відповіді не було. Дарина лише трохи схилила голову. Марина сприйняла цей рух як підтвердження. Вийшовши, вона притулилася до стіни: їй здавалося, що ім’я в заставному квитку вже відоме. Якщо Віктор здавав річ наприкінці липня тут, його розповідь про життя за кордоном можна було спростувати документом…
