Ув’язнений опустив голову й спокійно відповів, що Лейла розуміла це краще за всіх присутніх. Тоді слідчий поставив наступне запитання, але вже твердішим і вимогливішим тоном. Він хотів знати, чому молодий чоловік пішов на такий колосальний ризик заради незнайомки.
Рамі довго й невідривно дивився в бетонну підлогу, перш ніж дати свою остаточну відповідь. Він сказав: «Тому що ця дитина відчайдушно хотіла народитися на світ. А я у своєму житті ще нікому не давав реального шансу на життя».
Ніхто з досвідчених співробітників в’язниці не міг до кінця збагнути справжні мотиви цього хлопця. Перед ними сидів спокійний, освічений і розумний молодий чоловік, який завжди неухильно дотримувався суворих правил. Але коли розслідування офіційно завершилося, прихована істина стала кришталево ясною для всіх.
У цій справі не було ні хитромудрого захисту, ні драматичної історії таємного кохання. Тут не пахло жодною надуманою героїчною жертвою чи відчайдушною спробою втечі. Рамі просто розгледів у Лейлі те, чого вперто не помічала бездушна тюремна система.
Він побачив жінку, в якій не було ані краплі кримінальної злоби чи агресії. Під уламками зруйнованої долі ховалася жива, неймовірно стражденна душа. Ця жінка покірно прийняла свою смерть, але вирішила до кінця залишатися внутрішньо чистою.
Під час одного приватного допиту, який так і не потрапив до офіційних протоколів, відбулася важлива розмова. Співробітник медичної служби в’язниці прямо запитав Рамі про причини його безрозсудного вчинку. Той відповів дуже тихо, наче зізнавався в чомусь сокровенному самому собі.
Він пояснив, що Лейла була зовсім не такою, як решта ув’язнених цього похмурого блоку. Вона ніколи не випрошувала особливої їжі й не дошкуляла охороні запитаннями про свою родину. Ця жінка не лила крокодилячих сліз, намагаючись викликати дешевий жаль у наглядачів.
Вона точно знала, що помре в цих стінах, але відчайдушно трималася за свою людяність. Почувши таку аргументацію, деякі цинічні охоронці лише зневажливо розсміялися. Вони щиро вважали подібні міркування ознакою глибокого божевілля або хитрої маніпуляції.
Але інші співробітники воліли зберегти шанобливе мовчання, обдумуючи почуте. Серед них була й заступниця директора в’язниці, сувора Салма Нур Аль-Мансур. Вона уважно прочитала ці рядки в сухому звіті, а потім мовчки закрила пухку папку зі справою.
Від самого першого дня свого ув’язнення Лейла жодного разу не подавала прохань про амністію. Вона не благала про переведення до блоку з м’якшим режимом утримання. Ув’язнена навіть не просила в лікаря снодійного, щоб заглушити нічні кошмари.
Єдиним винятком стала та сама рвана записка, передана через вентиляційну решітку. Тремтячою рукою на ній було виведено найпотаємніше бажання приреченої жінки. Вона писала: «Якби в мене було одне бажання перед смертю, я б хотіла стати матір’ю».
У цьому короткому посланні не було ні крапок, ні ком, ні навіть підпису автора. Там був лише первісний інстинкт і остання іскра надії, що відкрито кидала виклик неминучій смерті. Одного разу Рамі написав їй на клаптику паперу коротке запитання: «Хочеш жити?»…
