Причина раптової ощадливості Тараса з’явилася кількома тижнями раніше й була пов’язана з його матір’ю — Лідією Степанівною. У свої шістдесят років вона не збиралася відмовлятися від зручностей чи проводити дні на лавці. Жінка воліла тримати з невісткою ввічливу дистанцію: не приходила без попередження, не перевіряла вміст каструль і рідко втручалася в повсякденні справи подружжя. Дружби між ними не було, зате існував стійкий нейтралітет.
Головною опорою спокою Лідії Степанівни слугувала однокімнатна квартира, що дісталася їй у спадок. Там жила тиха пара студентів. Вони дбайливо ставилися до обстановки, підтримували ідеальну чистоту й щомісяця без нагадувань переказували господині тридцять п’ять тисяч. Ці надходження жінка вважала недоторканними: поточні витрати покривала пенсія, а орендну плату вона відправляла на накопичувальний рахунок і з задоволенням стежила, як додаються відсотки. Будь-яка загроза цьому доходу сприймалася нею майже як замах на особистий добробут.
Звичний порядок порушила нова мрія. Дорогою до подруги Лідія Степанівна побачила заміську ділянку із зеленим парканом, невеликим будинком, прозорою теплицею та розлогими яблунями. Їй одразу уявилося, як вона збирає врожай, відпочиває на свіжому повітрі й порядкує у власному саду. Господиня просила за все два мільйони.
Лідія Степанівна перерахувала заощадження від оренди, додала гроші, які тримала вдома, і виявила, що їй бракує рівно половини суми. Рішення здалося їй очевидним: треба зателефонувати синові.
— Тарасику, ділянку можуть продати будь-якої миті, — проспівала вона в слухавку. — Місце чудове, але до повної суми мені не вистачає мільйона. Зарплата в тебе стабільна й офіційна, тож банк без проблем схвалить заявку. Оформи кредит на своє ім’я.
Тарас стояв у передпокої Оксаниної квартири, тримаючи в руці домашній капець, і спантеличено почухав носа.
— Мамо, це все ж таки мільйон. Там щомісяця платити доведеться.
— Платитиму я, — швидко запевнила його Лідія Степанівна. — У мене орендарі, пенсія, усе розраховано. Мені самій банк може відмовити через вік, а від тебе потрібно лише оформити папери. Гроші на внесок я передаватиму вчасно. І не забувай: колись ця дача все одно дістанеться вам.
Останні слова одразу змінили ставлення Тараса до розмови. В уяві вже постали сад, крісло під яблунею і він сам у ролі заможного господаря.
— Добре, мамо. Я щось придумаю, не хвилюйся, — поважно пообіцяв він.
Однак після дзвінка ентузіазм швидко змінився обережністю. Оформлювати зобов’язання на себе Тарас не збирався. У його голові вже складався інший, значно зручніший для нього план…
