— Що за галас, а бійки нема? — спокійно поцікавилася вона.
— Мамо, тут така справа… — почав мекати син. — Просто картка, термінал не приймає, і…
— 8550 до оплати! — чітко доповів кур’єр, визнавши у свекрусі головний авторитет у цьому дурдомі. — Інакше поліція!
Лідія Степанівна спокійно витерла руки об кухонний рушник, запустила руку до кишені своєї спідниці, намацала там потертий коричневий гаманець, дістала соціальну картку, на яку надходила її пенсія.
— Давай свій апарат, синку! — звеліла вона доставникові.
— Вам не треба! — верескнув Богдан, намагаючись перехопити її руку.
— Цить!
Слово було дуже коротким, але в ньому прозвучало стільки металу, що Богдан миттю перетворився на соляний стовп. Термінал пискнув, випускаючи довгий чек.
Кур’єр одразу всміхнувся, побажав смачного й шмигнув за двері. Щойно замок клацнув, у передпокої повисла тиша. Лише кіт на все горло співав пакетам вітальну оду.
— Ну що стоїш? — Лідія Степанівна подивилася на Оксану. — Неси рибу на стіл, поки не охолола. А ти… — Вона тицьнула пальцем у Богдана. — Кроком руш за мною!
Богдан стрепенувся. Він зрозумів, що загроза минула, борг закрито, отже, можна вимагати свого. Його вражене его вимагало негайної сатисфакції.
Проходячи слідом за жінками на кухню, він набрав у груди повітря й зірвався на істерику.
— Оксано, ти розумієш, що наробила? — закричав він до дружини, щойно та поставила пакети. — Ти мене перед матір’ю зганьбила! Перед стороннім мужиком у багнюку втовкла. Мама половину своєї пенсії віддала. Як тобі не соромно? У нас спільний бюджет. Ти зобов’язана мене підтримувати. Ти жадібна, безсердечна!
Він не договорив. Ляск долоні по стільниці пролунав, як постріл стартового пістолета. Підстрибнули кавові чашки. Мурчик ретирувався під батарею.
— Закрий свого рота, паразите! — рівним крижаним голосом промовила Лідія Степанівна…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
