Наступного дня Макс пішов на свою нову роботу. Оксана залишилася вдома, у неї був вихідний. Вона вирішила влаштувати генеральне прибирання, щоб відволіктися від важких думок.
Розбираючи антресолі, Оксана помітила невелику коробку, залишену Валентиною Іванівною після поспішного переїзду. Усередині лежали старі листівки, кілька квитанцій і пожовклі фотографії. Оксана вже хотіла закрити коробку, але одна світлина змусила її завмерти.
На знімку стояла молода жінка, неймовірно схожа на Валентину Іванівну. Однак це була не вона: риси здавалися м’якшими, усмішка — спокійнішою, а погляд не був таким владним і колючим.
На звороті акуратним вицвілим почерком було написано: «Людмила Іванівна Савченко. 1985 рік». Те саме прізвище, те саме по батькові й майже те саме обличчя не могли бути простим збігом.
Оксана довго розглядала фотографію, намагаючись зрозуміти, ким могла бути ця Людмила. Валентина Іванівна завжди стверджувала, що була єдиною дитиною в сім’ї. Макс теж ніколи не згадував жодної тітки.
Увесь день знахідка не давала Оксані спокою. Якщо Людмила була Валентині сестрою, чому її ім’я стільки років приховували? І чому доросла жінка на фотографії зникла з сімейної історії?
Увечері, коли Макс повернувся, Оксана показала йому світлину. «Максе, хто це?» Він узяв фотографію, насупився й кілька разів перевернув її в руках.
«Не знаю. Схожа на маму в молодості, але це точно не вона». Він прочитав підпис, і його обличчя витягнулося.
«Людмила Іванівна… Не може бути».
Максим зізнався, що мати колись згадувала сестру, нібито померлу в немовлячому віці. Але на фотографії була доросла жінка. Отже, Валентина Іванівна збрехала й багато років приховувала частину власного минулого.
«Але навіщо?» — спитав він.
«Не знаю, але я хочу це з’ясувати», — відповіла Оксана. Тиск на роботі тим часом посилювався. Проєкт вимагав дедалі більше часу й сил.
Оксана розривалася між офісом і домом, де знову запанувала холодна напруга. Макс отримав першу зарплату. П’ятдесят тисяч на погашення боргу він так і не віддав.
— Мамі треба було допомогти, — сказав він, ховаючи очі. — У неї там якісь термінові витрати.
— Які, Максе?
— Неважливо. Я віддам наступного місяця. Подвійну суму.
Оксана не стала сперечатися.
Вона просто зробила позначку у своїй таблиці: «Платіж прострочено». Вона відчувала, що вони знову котяться в прірву. Надія, що нещодавно спалахнула, швидко згасала.
Макс не змінився. Він, як і раніше, був маріонеткою в руках своєї матері. А таємниця його сім’ї, таємниця якоїсь Людочки, тільки додавала цій історії похмурих барв.
Оксана розуміла, що мусить докопатися до правди. Можливо, саме там, у минулому, криється ключ до розуміння того, чому її свекруха стала такою, і чому вона так відчайдушно боїться втратити сина. Бажання розгадати сімейну таємницю Савченків стало для Оксани нав’язливою ідеєю…
