Вона невпевнено пішла до кімнати, де жила. Відчинила шафу. Вона була порожня.
— Тут, тут висіла моя шуба. Норкова.
— У вас ніколи не було норкової шуби, — спокійно зауважила Оксана. — У вас було пальто зі штучного хутра, і ви забрали його, коли з’їжджали.
— Неправда. Була.
— Документи на шубу є? — втрутився адвокат. — Чек? Гарантійний талон?
— Немає.
— Зрозуміло. Йдемо далі.
Вони пройшли до вітальні.
— Тут на полиці стояли мої статуетки, — показала Валентина Іванівна на порожню полицю. — Десять штук. Порцеляна. Із-за кордону.
— Тут стояли бабусині статуетки, — поправила її Оксана. — І вони на місці.
Вона відчинила дверцята серванта й показала на ряд фігурок.
— Це не ті. Мої були інші.
— Документи? — знову спитав адвокат. Валентина Іванівна промовчала. Огляд тривав іще пів години.
Свекруха металася квартирою, зазирала в усі кутки, але, звісно, нічого не знаходила. Її звинувачення ставали дедалі абсурднішими.
— А тут, під диваном, я зберігала старовинний фотоальбом у шкіряній палітурці.
Інспектор і свідки відсунули диван. Під ним було чисто.
Зрештою інспектор зупинив цей фарс.
— Громадянко Савченко, я так розумію, ви не можете вказати точне місцезнаходження ваших речей?
— Вона їх сховала, — не здавалася свекруха.
— Ми оглянули всю квартиру. Нічого з переліченого вами не знайдено.
Він повернувся до Оксани.
— Перепрошую за клопіт, громадянко Бондаренко.
— Нічого страшного. Я сподіваюся, ви складете акт огляду й зазначите, що заявлені речі не знайдено?
— Обов’язково, — кивнув інспектор.
Він вивів із квартири Валентину Іванівну, яка плакала й проклинала все на світі. Свідки підписали акт огляду й теж пішли. Оксана залишилася з адвокатом.
— Ви були неперевершені, — сказав Олександр Петрович із повагою.
— Я просто захищала своє. Це був їхній останній хід.
— Тепер вони зрозуміли, що з вами жарти погані. У суді цей акт підтвердить, що звинувачення Валентини Іванівни не підкріплені фактами.
Потім адвокат поїхав.
Оксана зачинила двері й прихилилася до них спиною. Вона почувалася цілковито знесиленою, але змогла зберегти витримку й захистити своє житло.
Вона пройшла на кухню, налила собі келих вина. Вона не пила вже давно, але сьогодні був особливий випадок. Вона сиділа сама в тихій квартирі й думала про те, якою ж витонченою може бути людська підлість.
Не зумівши зламати її погрозами, вони перейшли до грубої провокації. Але не врахували одного: Оксана більше не боялася й ретельно фіксувала кожен їхній крок.
Вона навчилася боротися. Вона допила вино й пішла спати. Уперше за довгий час вона заснула відразу.
Сон був глибокий і спокійний. Оксана знала, що головне засідання ще попереду, але була до нього готова. Усі документи лежали в порядку, а доводи були ретельно перевірені…
