— Назаре, зроби щось! — завила Леся, нарешті прибравши телефон. — Він же якийсь ненормальний!
— Я зараз дзвоню… — Ганна Василівна схопилася чи то за серце, чи то за комір пальта. — У поліцію дзвоню! Ні, спочатку синові… Ой, ти ж і є син. Назаре, поясни мені негайно!
І в цей момент Марта вийшла з дальньої кімнати. Вона зупинилася за плечем Мирона, так, щоб Назар бачив її обличчя, але не міг дотягнутися ні рукою, ні звичним тиском.
— Марта! — він спалахнув надією. — Ось, скажи цьому… цьому чоловікові, що він витворяє? Мама втомилася, Леся з речами, а ти тут вистави влаштовуєш!
Вона дивилася спокійно, майже холодно. У цьому погляді не лишилося жінки, яку можна присоромити словом «сім’я» й загнати на кухню почуттям провини.
— Мирон сказав правду, — промовила Марта. — Квартира здана. Я переїжджаю. Ти тут більше не живеш.
Назар розтулив рота, затулив, знову розтулив. Обличчя пішло плямами.
— Ти що верзеш? А ми куди? Ми ж домовилися! Мама приїхала!
— Ти домовився сам із собою, — відповіла вона. — Зі мною — ні. Я не запрошувала сюди ні тебе розпоряджатися, ні твою сім’ю жити за мій рахунок. Твої речі в тітки Дарини в гаражі. Забереш, якщо розмовлятимеш ввічливо.
Ганна Василівна миттєво змінила тон: грозовий голос став липким, жалісливим.
— Марточко, ну що ти, донечко… Ми ж рідні люди. У Лесеньки біда, мені важко самій. Невже ти нас просто на вулиці залишиш?
— У вас є дім, Ганно Василівно, — сказала Марта. — І квитки назад коштують дешевше, ніж пів року мого життя.
— Та ти… — Леся подалася вперед. — Назаре, ти чуєш? Постав її на місце!
Мирон зробив лише пів кроку. Леся урвалася так різко, ніби сама прикусила свою злість.
— Пам’ятаєш, ти був певен, що я все стерплю? Що мене досить поставити перед фактом? Ти помилився. Я ухвалила рішення. Розлучення оформимо через юристів або через суд, як вийде швидше. Мені байдуже. А зараз ідіть. Мирон любить тишу.
— Люблю, — підтвердив Мирон низьким голосом.
Назар раптом став жалюгідним. Без квартири, без колишньої впевненості він ніби зменшився.
— У мене немає грошей на готель, — вичавив він. — Ти не можеш так.
— В одному з мішків лежить твій ігровий ноутбук, — відповіла Марта. — За рогом є ломбард.
— Марто, стій! Давай поговоримо! Я все пробачу! — закричав Назар, чіпляючись не за неї, а за можливість і далі командувати.
— До побачення, — сказала вона.
Двері зачинилися важко й остаточно. Новий замок клацнув м’яко, впевнено. За дверима повисла тиша, потім прорізався голос Ганни Василівни:
— Іроде, куди ти нас приволік? Я тобі казала — подзвони, спитай, а ти все «я господар, я господар»! Ганьба на весь дім…
