У замковій шпарині заскреготів ключ. Спершу обережно, потім зліше. Метал упирався в новий механізм.
— Що за дурня… — пробурмотів Назар. — Не входить.
— Значить, не той узяв, — невдоволено сказала Ганна Василівна. — Дай сюди, вічно все плутаєш.
— Та той це ключ, мамо. Я зранку ним зачиняв.
Знову скрегіт. Ручка сіпнулася. Потім ще раз, уже грубо.
— Марто! — крикнув Назар. — Марто, відчиняй! Ти що там, зсередини зачинилася? Ключ не підходить!
Відповіддю була тиша. Така щільна, що в ній стало чути, як Леся роздратовано клацає жуйкою.
— Спить вона, чи що? — фиркнула сестра. — Південь, а вона відпочиває.
Назар ударив кулаком у двері.
— Марто, годі цирк влаштовувати! Мати приїхала! Відчиняй зараз же!
Мирон підвівся. Без театральності піднявся зі стільця, поправив чорну футболку й пройшов до дверей. Він не спитав, хто прийшов, і не підвищив голосу.
Замок клацнув. Двері розчинилися.
Назар стояв із піднятим кулаком, уже готовий знову вдарити, і на секунду завмер у цій безглуздій позі. За його спиною височіла Ганна Василівна з беретом, картатими сумками й обличчям людини, яка ще не вирішила, кого звинуватити першою. Збоку Леся тримала телефон і жувала так ліниво, ніби все, що відбувалося, її не стосувалося.
У прорізі стояв незнайомий бородатий велетень, затуляючи собою майже весь передпокій.
Назар відсахнувся назад і наступив матері на ногу.
— Ой! Ти осліп, чи що? — верескнула вона, чіпляючись за ручку сумки.
Сам Назар зблід. Ще недавно, в машині, він запевняв, що просто поставить Марту перед фактом: мати з сестрою поживуть у них, а дружина нікуди не дінеться. Тепер ця впевненість обсипалася, лишаючи розгубленість і злість.
— Там… мужик якийсь, — вичавив він, відступаючи на пів кроку.
Мирон дивився на нього згори вниз спокійно, майже ввічливо. Від цього ставало тільки страшніше.
— Що потрібно? — спитав він.
— Я тут живу! — Назар зірвався на вереск і тут же спробував зробити голос нижчим. — Ти хто взагалі такий? Де моя дружина? Де Марта?
— Яка дружина? — Мирон повільно кліпнув. — Господиня? Здала квартиру. Я зняв. Договір є, гроші внесені.
— Як це здала? — Ганна Василівна випустила одну сумку, всередині жалібно дзенькнули банки. — Назаре, що відбувається? Куди ти нас привіз?
— Це помилка, — швидко сказав Назар, хоча впевненості в голосі вже не було. — Пусти. Це моя квартира. Зараз поліцію викличу.
Він спробував прослизнути в проріз, але Мирон лише виставив руку. Величезне передпліччя стало впоперек проходу, як шлагбаум. Назар налетів на нього грудьми й відступив до стіни під’їзду.
— Без рук, — тихо сказав Мирон. — Я незваних гостей не приймаю…
