— Мамо, зачекай, — бурмотів Назар уже зовсім іншим голосом. — Зараз розберемося.
— Що розберешся? — не вгамовувалася Ганна Василівна. — Тягни валізи назад на вокзал. Уночі потяг, сидітимемо на лавці, раз твоя дружина виявилася розумнішою за тебе.
— Колишня дружина, — долинуло від Лесі зло й тихо.
Коліщатка валіз знову застукотіли по плитці. Сумки шаруділи об стіни, Ганна Василівна лаялася, Назар виправдовувався, Леся сопіла. Потім ліфт дзенькнув, двері зачинилися, і голоси провалилися вниз.
Марта все ще стояла в коридорі. Тільки тепер вона відчула, як її трусить. Не від страху — він відступав. То було тремтіння після важкого ривка, коли тягнеш на собі кам’яну плиту й раптом розумієш: вона більше не лежить на плечах.
Мирон повернувся на кухню й подивився у свою чашку.
— Чай вистиг, — повідомив він так буденно, що Марта тихо розсміялася.
Сміх вийшов короткий, нерівний. Вона притулилася долонею до стіни, вдихнула глибше й уперше за ранок відчула не лише злість, а й вільне місце всередині. Там, де раніше тіснилися виправдання Назара, його рідня, його потреби, його вічне «потім», тепер була тиша.
— Мироне, — сказала вона, заходячи на кухню, — печиво ще залишилося?
Він мовчки підсунув тарілку.
Марта взяла вівсяне печиво, відкусила й підійшла до вікна. Внизу біля під’їзду маленькі постаті вовтузилися біля машини. Назар розмахував руками, намагаючись щось пояснити матері, але Ганна Василівна вже дістала із сумки рушник і сердито ляснула ним сина по руці. Леся стояла поруч із валізою й друкувала в телефоні з таким виглядом, ніби весь світ був винен у її незручностях.
Марта дивилася на них без злорадства. Просто дивилася, як із її двору й життя їде те, що надто довго називалося сім’єю лише тому, що їй було страшно назвати це інакше.
Вона налила собі свіжого окропу. Чай вийшов міцний, гарячий, терпкий. Мирон сидів навпроти, величезний і спокійний, і дбайливо тримав кухоль двома пальцями.
Попереду були документи, розмови, переїзд, розбір речей, пояснення тим, хто неодмінно спитає «а що сталося». Але жоден клопіт не здавався важчим за колишній обов’язок бути зручною.
Марта зробила ковток і зрозуміла, що чай смачний. Не випитий на ходу під чуже бурчання, а по-справжньому смачний. Ніби разом із новим замком у квартирі з’явилося повітря, яке належало їй.
