Двері відчинилися тихо. Із квартири пахло деревною стружкою й пилом — тим самим запахом ремонту, до якого він уже звик. Він увійшов до передпокою, поставив сумку біля стіни й не встиг зняти взуття, як із кімнати з’явилася Олеся.
На її обличчі була легка усмішка. Весела, навіть задоволена. Вона виглядала так, ніби день минув вдало, ніби в квартирі й справді сталася тільки одна подія — майже зібрана кухня.
— Ти вже повернувся? — сказала вона, підходячи ближче. — А ми тут майже все зробили. Уявляєш, шафи вже висять, стільниця на місці. Залишилися дрібниці.
Денис подивився на неї уважно. Йому хотілося побачити бодай тінь тривоги чи провини, але Олеся говорила легко. Цей спокій ударив сильніше, ніж сльози.
— Справді? — вимовив він, і голос прозвучав майже рівно.
— Звісно. Богдан добре працює, дарма ти хвилювався. Швидко, акуратно, все за рівнем. Думаю, скоро вже можна буде розкладати посуд.
Вона говорила з невимушеною гордістю, ніби розповідала про сімейну перемогу. Денис кивнув, хоча всередині все закипало: вона хвалила людину, яка кілька годин тому вже перекреслила для нього їхній шлюб.
— Добре, — сказав він після короткої паузи. — Тоді я сам подивлюся.
Олеся ніби не помітила холоду в його обличчі. Вона ступила вбік, пропускаючи його до кухні.
Богдан стояв біля нижньої шафи й закручував останнє кріплення. Почувши кроки, він обернувся. На губах з’явилася самовпевнена напівусмішка.
— Ну що, господарю, майже готово, — сказав він. — Як і домовлялися, сьогодні основне закінчу.
Денис зупинився в дверному прорізі. Кілька секунд він просто дивився на майстра. На шафи, які висіли рівно. На стільницю, яку вони з Олесею вибирали разом. На простір, що вранці був частиною майбутнього, а тепер викликав лише холодну злість.
— Так, — тихо сказав Денис. — Тоді мені треба дещо перевірити…
