У животі розлився знайомий холод, але Оксана не дозволила собі ні озирнутися, ні пришвидшити крок. Паніка змушує жертву тікати й тим самим дає переслідувачеві зрозуміти, що стеження помітили. Вона й далі йшла рівно, лише непомітно змінила напрямок.
Попереду була велика будівля міської поліклініки. Кілька входів, заплутані коридори й постійний потік відвідувачів робили її зручним місцем, щоб розчинитися. Оксана ввійшла до холу, де пахло старим лінолеумом і знезаражувальним розчином, змішалася з чергою біля реєстратури й звернула до сходів.
Через просвіт між маршами вона побачила кепку переслідувача. Чоловік увійшов майже відразу й оглядав натовп, намагаючись не виглядати квапливим. Оксана піднялася на другий поверх і пройшла в коридор хірургічного відділення.
Біля процедурної стояв візок із чистою білизною, на якому лежав медичний халат. Вона швидко накинула його, сховала волосся за коміром, узяла зі столика папку з порожніми бланками й пішла до службових сходів з упевненим виглядом працівниці.
За спиною грюкнули двері. Почулися важкі кроки, потім грубий оклик:
— Жінко, зупиніться!
Оксана не відреагувала. За дверима з табличкою «Для персоналу» вона скинула халат на поруччя, швидко спустилася й вийшла через металеві двері у внутрішній двір. Біля чорного входу курили кілька людей; на мить їхні постаті сховали її від вікон.
За хвилину Оксана вже їхала в автобусі, що прямував до старого житлового району. Лише після другого повороту вона дозволила собі подивитися назад. Чоловіка в синій куртці не було.
За годину двері обшарпаної квартири відчинила Тамара Петрівна — огрядна літня жінка з глибокими складками біля губ і чіпким поглядом. Вона здавала кімнату за готівку, не вимагала документів і не цікавилася минулим мешканців.
— Тварин не тримати, чоловіків не водити, плиту після себе витирати, — перелічила господиня замість привітання. — Оплата за місяць наперед. Якщо з’їдете раніше, решту не повертаю.
— Підходить. Мені потрібен спокій. Я працюю над науковим текстом і майже не виходитиму.
Тамара Петрівна перерахувала гроші й пропустила її всередину.
— Другі двері праворуч. Білизна чиста. Решта мене не стосується.
У кімнаті пахло нафталіном, запиленим папером і старими меблями. Біля стіни стояв диван, навпроти — шафа з мутним дзеркалом, а біля вікна — невеликий стіл. Ні охорона, ні приватний детектив не стали б шукати дружину власника будівельної імперії в такій квартирі.
Оксана поклала сумку на рипучий стілець. Дешевий телефон блимнув, повідомляючи про лист. Микола Бондаренко відповів швидше, ніж вона очікувала.
Він повідомив, що надісланих сторінок недостатньо, але матеріали мають серйозний вигляд. Якщо в Оксани є повний масив даних щодо основної компанії чоловіка, увечері він чекатиме на неї в сквері за міським театром. Прийти слід було самій.
Микола був честолюбний і довго пам’ятав образи. Кілька років тому Богдан прилюдно принизив його під час великого тендера. Тепер у податкової служби були і докази, і людина, готова пустити їх у хід.
Оксана вимкнула екран. Зібраний нею механізм нарешті запрацював…
