Наступного удару завдали по Назарчикові. Галина Петрівна з’явилася в дитячому садку й влаштувала там грандіозний скандал. Вона заявила завідувачці, що Оксана — погана мати, що дитина в неї занедбана, голодна й ходить у брудному одязі.
«Ви подивіться, у нього синець на коліні!» — кричала вона, тицяючи пальцем у Назарчика, який перелякано тулився до виховательки. «Це вона його б’є, мабуть! Я вимагаю викликати службу захисту дітей!» Завідувачка, досвідчена жінка, спробувала її заспокоїти, але Галина Петрівна була невгамовна. Вона бігала по групі, фотографувала на телефон іграшки, ліжечка, їжу в тарілках, коментуючи все це гучними обуреними вигуками.
«Антисанітарія! Куди дивиться санітарна служба? Мій онук перебуває в небезпеці!» Коли Оксані зателефонували із садка й попросили терміново приїхати, вона зрозуміла, що це лише початок. Їй довелося витратити пів дня, щоб заспокоїти персонал, написати пояснювальну й переконати завідувачку, що вона — нормальна, любляча мати. А її свекруха — просто не зовсім адекватна жінка.
Але Галина Петрівна не вгамовувалася. Вона справді написала заяву в службу захисту дітей. За кілька днів до Оксани додому прийшла інспекторка, втомлена жінка з погаслим поглядом.
Вона формально оглянула квартиру, зазирнула в холодильник, запитала, чи є в Назарчика своє ліжечко й іграшки. «У вас усе гаразд», — сказала вона на прощання. «Але ваша свекруха! Вона нам уже всю душу вимотала! Дзвонить щодня. Якщо це триватиме, ми будемо змушені вжити заходів». «Яких?» — злякано запитала Оксана. «Ну, поставити вашу сім’ю на облік, наприклад. Для профілактики». Оксана зрозуміла, що її заганяють у кут. Свекруха методично руйнувала її життя, використовуючи всі доступні засоби. Робота, дитина — усе було під загрозою.
Кульмінація настала за тиждень — на поминках батька Тараса. Минув рік від дня його смерті. Галина Петрівна вирішила влаштувати пишний поминальний обід, на який скликала всю численну рідню.
Вона зателефонувала й Оксані. «Ти повинна бути», — сказала вона крижаним тоном. «Люди не зрозуміють, якщо невістка проігнорує річницю смерті свекра».
Оксана не хотіла йти, але розуміла, що відмова буде розцінена як ще один доказ її черствості й неповаги до сім’ї. Леся теж порадила піти. «Іди», — сказала вона.
«Але будь готова до всього. І обов’язково увімкни диктофон. Я відчуваю, вона готує тобі якусь гидоту».
Поминальний обід відбувався на їхній дачі. Тій самій дачі, яку свекруха намагалася в неї відібрати. Цей вибір місця сам по собі був витонченою насмішкою.
Коли Оксана приїхала, у дворі вже було повно людей. Уся рідня Бондаренків була в зборі. Тарас стояв біля мангала, смажив шашлик.
Він виглядав схудлим і змарнілим. Побачивши Оксану, він відвів очі. Галина Петрівна зустріла її біля хвіртки з траурним виразом обличчя, який, утім, не приховував злорадного блиску в очах.
«Проходь, Оксаночко», — сказала вона надто голосно, щоб усі чули. «Ми тебе чекали». Вона провела її до столу, посадила на найвиднішому місці поруч зі своїм братом, дядьком Миколою, та його дружиною, тіткою Любою.
Оксана відчула себе ніби на лобному місці. Усі погляди були спрямовані на неї. Вона ввімкнула диктофон на телефоні й поклала його на стіл поруч із тарілкою.
Перша година минула в напруженому мовчанні, яке переривали тихі розмови й дзенькіт келихів. Говорили про покійного, згадували його добрі справи. Оксана майже не їла, тільки пила воду.
Вона відчувала, що атмосфера розжарюється. І ось Галина Петрівна встала. У руці в неї був келих із вином.
«Дорогі родичі, — почала вона тремтячим голосом, — ми зібралися сьогодні, щоб пом’янути мого дорогого чоловіка, батька мого сина, прекрасну людину. Він був опорою нашої сім’ї, і я знаю, як би він переживав, бачачи, що зараз твориться з нашою родиною». Вона зробила паузу, обводячи всіх трагічним поглядом.
«Наша сім’я руйнується. Мій єдиний син, моя кровиночка, залишився сам. Його покинула дружина». За столом пройшов співчутливий шепіт. Оксана сиділа рівно, дивлячись перед собою.
«Так, — вела далі Галина Петрівна, підвищуючи голос. — Ця жінка…» Вона тицьнула пальцем у бік Оксани. «Та, яку ми прийняли в нашу сім’ю як рідну, виявилася змією. Змією, яку ми пригріли на грудях». «Мамо, не треба!» — спробував втрутитися Тарас, але його ніхто не слухав. «Треба, сину, треба! Нехай усі знають правду. Ця жінка, яка проміняла сім’ю на кар’єру, не просто пішла від тебе. Вона обікрала нас!» Вибух обурення прокотився серед гостей. «Як обікрала?» — ахнула тітка Люба.
«А отак». Галина Петрівна дістала із сумочки якийсь папірець. «У мене є докази. Вона, працюючи у своїй елітній клініці, виписувала фальшиві рецепти на дорогі ліки, а потім продавала їх наліво. А гроші ховала від чоловіка. Ось, подивіться». Вона трусила в повітрі аркушем, який нібито був копією такого рецепта.
Оксана похолола. Це була жахлива абсурдна брехня. «Це неправда!» — крикнула вона, схоплюючись.
«Правда!» — заверещала свекруха. «У мене є свідок. Василю Андрійовичу, скажіть…» Із-за столу незграбно підвівся літній чоловік, далекий родич, якого Оксана бачила вперше.
«Так, — пробурмотів він, дивлячись у підлогу. — Я… я купував у неї ліки. Для серця. Дешевше, ніж в аптеці». «Брешете!» — закричала Оксана. «Я вас уперше бачу».
Але її голос потонув у гулі обурених голосів. «Злодійка!» «Яка підлість!» «Ще й лікарка!» «Клятва Гіппократа!» Тарас стояв блідий як стіна, не в силі вимовити й слова. Він дивився то на матір, то на Оксану.
І в його очах був жах. Галина Петрівна підійшла до Оксани впритул. Її обличчя було спотворене злобою.
«А ще…» — прошипіла вона їй на вухо, щоб чули найближчі сусіди по столу. «Я знаю, чому ти так за свою роботу тримаєшся. У тебе там роман із начальником. Усе місто вже гуде». Це була остання крапля. Оксана відчула, як усередині щось обірвалося.
Увесь страх, увесь біль, усе приниження останніх місяців злилися в один вогняний клубок. Вона подивилася на свекруху, на її тріумфальне злобне обличчя. І раптом зрозуміла, що більше не боїться…
