Перші дні були дивними. Михайло Степанович намагався займати в квартирі якомога менше місця — не лише фізично, а й звуком.
Він не вмикав телевізор до десятої, боячись завадити Марині й Данилові, і виходив із кімнати тільки після того, як чув Марину на кухні. Дякував за кожну дрібницю: за склянку води, таблетку, переставлений ближче до вікна стілець.
Данило спершу тримався осторонь. Він не грубіянив, не демонстрував невдоволення, просто ковзав повз. «Привіт, діду! На добраніч!» І йшов у вітальню зі своїми альбомами.
Малював. Данило малював із семи років. Спочатку машини й роботів, потім людей, потім вигадав власних персонажів і цілий світ з історією та правилами.
Його зошити були як мапи невідомих держав. На четвертий день Марина повернулася з роботи й застала їх удвох у коридорі. Данило стояв, прихилившись до стіни, і тримав розгорнутий альбом.
Михайло Степанович сидів на стільці, який хтось із них здогадався винести в коридор, і дивився в альбом із таким виразом, ніби там мапа справжнього скарбу. «Це хто?» — спитав він, тицьнувши пальцем у сторінку. «Це північний інженер», — сказав Данило.
«Він будує мости між світами, але кожен міст коштує йому одного спогаду». «Тобто, коли міст збудований, він забуває щось своє?» «Ну так». «І він продовжує будувати?» «А куди дінешся? Люди не можуть без мостів».
Михайло Степанович помовчав, дивлячись в альбом. «Тямуще», — сказав він нарешті. Данило скоса глянув на діда з обережною цікавістю.
«Вам справді подобається?» «Мені справді подобається. Я інженер. Я все життя будував. Не мости між світами, але все ж. Там теж був свій рахунок». «Який рахунок?» «Коли здаєш об’єкт, чогось позбуваєшся. Нервів, часу, ілюзій щодо людей». Михайло Степанович ледь усміхнувся. «Але воно того варте».
Марина тихо пройшла на кухню, не заважаючи їм. Поставила чайник. Чула, як у коридорі триває розмова.
Уже про конструкції. Про те, як розраховується навантаження, чому деякі старі будинки стоять, а деякі вже ні. Данило ставив запитання.
Справжні запитання, не ввічливі. Вона налила собі чаю й зрозуміла, що вперше за ці чотири дні в квартирі не тихо, а добре. Богдан не приїхав у перші вихідні.
Написав повідомлення в п’ятницю ввечері. Затримали. Не зможу.
Наступного тижня точно. Марина показала телефон Михайлові Степановичу. Навіщось.
Сама не знала навіщо. Мабуть, щоб він не чекав марно. Старий прочитав, кивнув.
«Він завжди такий», — сказав він без осуду. «Це в нього з дитинства. Не навмисне. Просто, коли важко, він відходить. Убік, у роботу, в інше місце. Він не вміє дивитися на те, від чого йому боляче».
«На вас боляче дивитися?» — тихо спитала Марина. «На вмирання боляче дивитися. А він вмирання боїться. Завжди боявся. Коли в нас помер кіт, Богданові було років десять. Він не прийшов попрощатися, сховався на горищі. Я тільки потім зрозумів: це була не жорстокість, а страх». Марина мовчала. «Ти на нього не сердься», — додав Михайло Степанович.
«Я не серджуся, — сказала вона. — Просто фіксую». Він коротко засміявся, тихо, в себе.
«Ти дуже точна людина, Мариночко. Це добре». Наприкінці другого тижня побут усталився.
Марина працювала з восьмої до п’ятої, бухгалтерія в будівельній компанії. Робота спокійна, звична, така, що вимагає лише точності й терпіння. До пандемії частина днів була дистанційною.
Тепер знову офіс. Але начальниця Оксана Леонідівна, жінка без зайвих запитань, дозволила за потреби йти на годину раніше. Уранці Марина годувала Михайла Степановича сніданком, розкладала ліки по годинах у спеціальний органайзер, який купила в аптеці.
В обід йому допомагала сусідка Людмила Григорівна з четвертого поверху. Грошей вона не брала: овдовівши й лишившись сама, жінка раділа можливості бути комусь потрібною.
Увечері Марина поверталася, готувала вечерю, робила перев’язку на лівій руці, де рана вже погано гоїлася, перевіряла тиск, записувала в зошит. Данило приходив зі школи й ішов до діда. Не завжди, не щодня, але часто.
Марина чула з кухні їхні голоси. Спочатку дід розповідав щось про будови, потім Данило показував нові сторінки. Одного разу вона підійшла до дверей і побачила, що Михайло Степанович щось креслить у Даниловому альбомі.
Звичайним олівцем. Повільно, але впевнено. «Ось тут у тебе північний інженер будує міст, — казав він.
— Але подивися, у тебе опори несиметричні. Для коміксу, може, й неважливо, але якщо хочеш, щоб виглядало правдиво, треба трохи інакше». Данило дивився в альбом, схиливши голову.
«Ви справді це розумієте?» «Я сорок років цим займався». «А вам подобалося?» Михайло Степанович відклав олівець. «Іноді подобалося. Особливо коли щось із нічого — з креслень, розрахунків і лайки на нарадах — перетворювалося на справжню будівлю, яка стоятиме й після тебе».
«А коли не подобалося?» — спитав Данило.
«Коли розумів, що зрізали кути, матеріал використали гірший, ніж у проєкті, а за твоїм підписом стоїть те, за що тобі соромно».
«І що ви робили?»
«Або домагався свого, або йшов. Ішов частіше, тому особливих грошей не нажив».
Данило кивнув повільно. «Зате совість», — сказав він. «Зате совість», — погодився Михайло Степанович.
«Вона, знаєш, із віком стає важливішою, ніж здається в молодості». Богдан подзвонив через дев’ять днів після того, як привіз батька. Не батькові, Марині…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
