Його рот повільно прочинився, а телефон, який він крутив у руках, із глухим стуком випав на ламінат. На порозі стояв його батько Павло Андрійович. Він був одягнений у похідну куртку й старі, бувалі джинси.
В одній його руці був міцно затиснутий широкий армійський шкіряний ремінь із важкою пряжкою. В іншій руці батько тримав порожню пластикову дорожню валізу. За могутньою спиною батька завмерла мама Лариса Петрівна зі стиснутими губами й непроникним обличчям.
Вона коротко, ніби підтверджуючи винесення вироку, кивнула Лені й перевела важкий погляд на сина. Павло Андрійович ступив у передпокій. Простір миттю заповнила його масивна постать.
Він окинув сина суворим поглядом, від якого в Богдана підігнулися коліна, і промовив басом:
— Ми з матір’ю вже знаємо від Олени про твої викрутаси. Шкода. Думали, чоловіка виростили — опору, кам’яну стіну. А вийшов бракований, дефектний екземпляр. Кімнатний хлопчик, який за мамину спідницю ховається, гроші для дружини затискає.
Богдан ковтнув, намагаючись видушити із себе хоч звук, але горло пересохло.
— Тату, мамо, ви не зрозуміли, вона ж…
— Мовчати! — гаркнув Павло Андрійович, злегка ляснувши ременем по халяві чобота.
Звук вийшов хльосткий і різкий. Богдан здригнувся.
— Авторизований сервісний центр в особі батьків забирає тебе по гарантії на капітальний ремонт. На збори — п’ять хвилин. Твоя відпустка в горах скасовується. Проведеш час із користю.
Батько не став чекати, поки син вийде зі шоку. Важко ступаючи, пройшов просто до спальні й розкрив порожню валізу…
