— запитала Ірина.
— Усе, що завгодно. Підкуп, погрози, примушування до відмови від спадщини. З огляду на те, що ми підозрюємо його в повільному отруєнні дружини, розраховувати на його розсудливість не можна.
Кравцов кивнув.
— Я перевірю записи клініки. Хто заходив до палати, що приносив, коли стан погіршувався. Окремо підніму аптечні покупки. Якщо препарат був рідкісним, десь мав лишитися слід.
— Треба не лише спадщину втримати, — вів далі Гордієв. — Треба кримінальну справу. Поки Лазарєв на волі, Софія в небезпеці. У мене є токсикологічні висновки, які Марина встигла зробити. Дві незалежні лабораторії. Результати збігаються.
— А якщо нова експертиза нічого не покаже? — запитала Ірина.
— Марина була надто обережна, щоб лишити один папірець. Вона вела записи по днях: симптоми, погіршення після їжі, після напоїв, після візитів чоловіка. Це не прямий доказ, але дуже сильна основа.
— Кому передамо матеріали?
— Миколі Андрійовичу Яровому. Слідчий місцевого відділу. Прискіпливий, непідкупний, любить справи, де все доводиться збирати по крихтах. Якщо хтось і доведе це до суду, то він.
Кравцов підвівся.
— Почну сьогодні. Перші дані дам завтра.
Коли він пішов, Гордієв повернувся до Ірини:
— Зв’яжися із Софією. Нехай не виходить без потреби. Будь-який дивний дзвінок, будь-яка незнайома людина — одразу нам.
— Добре.
— І ще. Підніми всі документи Марини Аркадіївни щодо активів. Договори, виписки, права власності. Лазарєв шукатиме слабкі місця. Ми маємо закрити їх раніше, ніж він до них добереться.
Ірина пішла, а Гордієв відкрив сейф і дістав копію заповіту. Перечитав. Кожне формулювання було на місці.
Він згадав Марину в лікарняній палаті — слабку, бліду, але разюче зібрану.
«Матвію, я розумію, що помираю. Але він не повинен отримати нічого. Нехай дізнається, що вбив мене марно».
«Ви впевнені щодо Софії? Ви майже не знайомі».
«Знаю достатньо. Вона чесна. У неї борги після лікування матері, вона живе в орендованій кімнаті, працює за копійки й усе одно не озлобилася. Таких людей рідко купують. Їй можна довірити те, чого я не встигну зробити сама».
«Ви називаєте це помстою?»
«Я називаю це справедливістю. Він має сісти. А Софія допоможе. Вона чула мої слова, вона підтвердить, що я була при свідомості. Вона пообіцяла».
Гордієв прибрав документ назад і взяв телефон.
— Миколо Андрійовичу? Це Гордієв. У мене для вас матеріали щодо можливого умисного вбивства через систематичне отруєння. Документи серйозні. Передам сьогодні.
На тому кінці помовчали.
— Надсилайте. Вивчу.
— Дякую.
Гордієв завершив розмову. Тепер залишалося запустити механізм, який рідко буває швидким, зате, якщо його правильно спрямувати, стає невблаганним.
У маленькій орендованій кімнаті в іншому місті Софія Мельникова сиділа на старому дивані й дивилася, як дощ креслить шибку тонкими лініями. Їй усе здавалося чужим. Два дні тому вона мила підлоги в лікарняному коридорі й рахувала, чи вистачить грошей до зарплати. Тепер адвокат повідомив, що вона спадкоємиця величезного статку.
Радості не було. Був страх.
Вона розуміла: Кирило Лазарєв не залишить її в спокої. Для нього вона — помилка, перешкода, випадкова дівчина, яка забрала його здобич.
Телефон завібрував. Ірина.
— Софіє Денисівно, як ви?
