— Нормально. Вдома.
— Добре. Не виходьте без потреби. Лазарєв уже почав шукати вас. Поки що він не знає, де ви, але обережність обов’язкова.
— Розумію.
— Незабаром слідчий захоче взяти у вас свідчення: що сказала Марина Аркадіївна, як ви телефонували адвокатові, хто був у палаті. Будьте готові.
— Я готова. Я їй обіцяла.
Після розмови Софія ще довго тримала телефон у руках. Перед очима стояло обличчя Марини: змучене, бліде, але з твердим поглядом. «Доведіть справу до кінця». Софія пошепки повторила ці слова.
Вона не підведе.
Микола Андрійович Яровий сидів у кабінеті й вивчав теку, передану Гордієвим. Медичні документи, аналізи, висновки лабораторій, виписки з історії хвороби, особисті записи Марини Аверіної. Тека була важкою не лише фізично — у ній відчувалася чужа смерть, розкладена за датами й показниками.
Яровий був слідчим досвідченим. Гучних справ не любив, але складні поважав. Особливо такі, де злочинець розраховував на акуратність, гроші й чужу неуважність.
Він утретє перечитав токсикологічний висновок. У крові Марини виявили сліди рідкісного препарату, який не призначався лікуючим лікарем. Засіб застосовувався в тяжкій медицині, але за неправильного введення міг спричинити саме ту картину, яка призвела до смерті: руйнування печінки, а потім загальну відмову організму.
Він зателефонував Гордієву.
— Матвію Романовичу, матеріали отримав. Питання просте: чи були в Аверіної підстави приймати цей препарат?
— Жодних. Її лікуючий лікар це підтвердить. Вона сама запідозрила недобре й здала аналізи таємно. Повторне дослідження підтвердило перше.
— Хто мав доступ до їжі, напоїв, ліків?
— Насамперед чоловік. Він жив із нею, приносив чай, таблетки, доглядав. Хатня робітниця приходить кілька разів на тиждень, давно працює в родині. Решта контактів нерегулярні.
— Мотив — спадщина?
— Дуже велика. Клініки, нерухомість, рахунки. Усе дошлюбне. Дітей немає. Без заповіту Лазарєв отримав би майже все як чоловік.
— Але вона встигла змінити заповіт.
— Так. За день до смерті.
— Отже, мотив був, засіб міг бути, доступ був. Добре. Я почну справу за фактом умисного вбивства. Потрібна буде повторна судово-медична експертиза й ексгумація. Якщо отруєння підтвердиться, Лазарєву буде важко викрутитися.
— Софія Мельникова зараз у небезпеці, — додав Гордієв. — Він шукає її.
— Я це врахую. Передайте їй, щоб не геройствувала й тримала зв’язок.
Яровий поклав слухавку й почав оформлювати постанови. Робота належала довга: експертизи, запити, камери, аптеки, свідки. Але саме такі справи він розумів найкраще. Злочинець думає, що розчинився в дрібницях. А потім ці дрібниці складаються в зашморг.
За кілька днів суд дозволив провести ексгумацію. Процедуру організували без галасу. Матеріали відправили до великого експертного центру. Поки фахівці працювали, Яровий узявся за непрямі докази.
Він доручив помічникам перевірити аптечні пункти біля дому Марини та клініки. Треба було з’ясувати, чи купував Лазарєв той самий препарат.
Відповідь надійшла за тиждень.
На записі камери з невеликої приватної аптеки було виразно видно Кирила. Він підходив до віконця, говорив із фармацевткою, передавав гроші й отримував упаковку. Дата — приблизно за два місяці до смерті Марини.
Фармацевтку викликали на допит. Жінка нервувала, м’яла хустинку в руках і не підводила очей.
— Пам’ятаєте цього чоловіка? — Яровий поклав перед нею фотографію.
— Так. Він приходив кілька разів.
— Що купував?
— Препарат для тяжкохворих. Сказав, що в матері сильні болі, що лікар дозволив приймати вдома.
— Рецепт був?
Жінка зблідла.
— Ні. Він казав, що загубив. Запропонував доплатити. Я погодилася. Мені потрібні були гроші.
— Скільки разів він купував?
