— різко запитав Кирило.
— Спадкоємиця бере участь через представника, — спокійно відповів нотаріус. — Її інтереси представляє Матвій Романович Гордієв за довіреністю.
Кирило похолов.
— Хто вона?
Нотаріус відкрив документ і зачитав:
— Єдиною спадкоємицею майна Марини Аркадіївни Аверіної є Софія Денисівна Мельникова.
— Хто це? — Кирило майже викрикнув. — Я вперше чую це ім’я.
— Санітарка з клініки, де перебувала ваша дружина, — сказав нотаріус.
Валерія стиснула Кирилові руку, застерігаючи. Він проковтнув лють і змусив себе говорити тихіше:
— Це абсурд. Марина не знала цю дівчину. Чому вона могла залишити їй усе?
Гордієв відповів без емоцій:
— Людина має право заповісти майно будь-якій особі. Закон не вимагає пояснювати причини.
— Вона була хвора. Вона не розуміла, що робить.
— Навпаки. — Адвокат поклав на стіл медичний висновок. — Перед підписанням її оглянув незалежний спеціаліст. Свідомість ясна. Орієнтація збережена. Волю висловлено вільно. Крім того, процедуру записано на відео, нотаріус особисто посвідчив її рішення.
Кирило відчув, як усередині піднімається паніка.
— А що отримую я?
Нотаріус відповів терпляче:
— Майно, про яке йдеться, було придбане Мариною Аркадіївною до шлюбу. Воно не належить до спільно нажитого. Ви можете претендувати лише на те, що справді було створене або придбане в період шлюбу й оформлене належним чином. Основні активи переходять спадкоємиці за заповітом.
— Тобто мені нічого? — запитав Кирило глухо.
— Ваші особисті заощадження, заробіток за час шлюбу, майно, оформлене на вас. Але дім, клініки, рахунки й комерційні об’єкти входять до спадкової маси за заповітом.
Кирило мовчав.
Три роки. Три роки він чекав, терпів, удавав любов. Заради чого? Щоб якась санітарка отримала все?
— Де вона? — запитав він тихо.
— Вам це знати не обов’язково, — втрутився Гордієв. — Моя довірителька не бажає з вами спілкуватися.
— Я подам до суду.
— Подавайте. Документ витримає перевірку.
Кирило вийшов із контори майже на автоматі. На вулиці він зупинився і повернувся до Валерії.
— Вона знищила все. Навіть мертва.
— Не все, — жорстко сказала Валерія. — Знайдемо цю дівку. Залякаємо, купимо, змусимо відмовитися. Адвокат десь її ховає, але люди не зникають безслідно.
— Ти зможеш її знайти?
— У мене є знайомі. Дай пару днів.
Кирило кивнув. У грудях піднімалася ненависть — до Марини, до Софії, до Гордієва, до всіх, хто став між ним і грошима. Він не збирався здаватися. Не після трьох років очікування.
У цей самий час в офісі Гордієва тривала закрита нарада. За столом сиділи сам Матвій Романович, Ірина Ланська і приватний детектив Денис Кравцов — кремезний чоловік із короткою сивиною й уважним поглядом колишнього оперативника.
— Софія зараз у безпечному місці, — сказав Гордієв. — Вона виїхала до іншого міста, зняла кімнату, влаштувалася тимчасово. Але Лазарєв шукатиме її. І зупиниться нескоро.
— Що він може вчинити?
