Увечері приїхали вантажники, яких знайшла Ірина Максимівна. Мирослава стежила, щоб нічого не переплутали. Софія Захарівна принесла пиріг і суворо заявила, що людина без їжі ухвалює дурні рішення. Коли спальня спорожніла, Оксана вперше ввійшла туди без відчуття, що наступає в невидиму пастку.
Білі стіни, сліди від меблів, пилюжні смуги на підлозі. Кімната стала схожа на аркуш, з якого стерли страшний напис.
— Тут буде інакше, — сказала Мирослава.
— Так, — відповіла Оксана. — Інакше.
Наступного дня Ірина Максимівна привезла листа. Від Богдана, через його адвоката.
— Я не зобов’язана передавати, але ви просили показувати все, що стосується вас особисто.
Оксана довго дивилася на конверт. Почерк чоловіка був знайомий до болю. Колись він лишав їй короткі записки на холодильнику: «Купи хліб», «Не забудь шарф», «Люблю». Тепер цей самий почерк стояв на конверті, який принесла адвокатка.
— Хочу прочитати.
Вона розкрила листа на кухні. Богдан писав про тиск матері, борги Мар’яни, вимоги Діани, страх лишитися чоловіком багатої жінки без права на власне життя. Згадував лікарню, дачу, її батька. Просив не добивати його в суді.
У всьому листі не було головного.
— Він так і не написав, що хотів моєї смерті.
Ірина Максимівна прибрала конверт у файл.
— Це теж відповідь.
— Ні. Відповідь була на подушці.
За кілька днів подзвонила Діана. Її голос звучав глухо, без колишньої зухвалості.
— Мені треба повернути сережки. Богдан, як я зрозуміла, купив їх із вашого спільного рахунку.
— Передайте слідчому.
— Я хотіла особисто.
— Не треба.
На тому кінці довго мовчали.
— Мене звільнили. Сказали, салону не потрібні такі розмови. Смішно, правда? Коли я приймала подарунки від чужого чоловіка, розмови мене влаштовували.
Оксана не відповіла.
— Я була дурепою, — вела далі Діана. — Просто хочу сказати: я думала, ви заважаєте. А ви жили. Я погодилася зайняти місце, яке ще не звільнилося.
— Це не до мене.
— Знаю. Я дам свідчення. Усе, що знаю. Без торгу.
— Зробіть це для себе.
Суд почався за кілька місяців. До того були допити, експертизи, дзвінки адвокатки, розлучення й дивні дні, коли Оксана вранці на секунду забувала, що Богдан більше не ввійде на кухню. Ірина Максимівна пояснювала лише те, що належало знати. Експертиза підтвердила небезпечну речовину на першій наволочці й другій подушці. Листування Богдана з матір’ю ввійшло до матеріалів. Діана дала свідчення. Мар’яна розповіла про розмови Галини Петрівни. Решта лишалася за дверима кабінетів, куди Оксана не прагнула зазирати.
На першому засіданні Богдан виглядав постарілим. Костюм сидів погано, руки він ховав під столом. Коли Оксана ввійшла, він підвівся так різко, що працівник охорони залу насупився.
— Оксано, — видихнув він.
Вона пройшла повз і сіла поруч з Іриною Максимівною.
Галина Петрівна трималася інакше: спина пряма, підборіддя підняте, губи стиснуті. Вона жодного разу не подивилася на сина. Тільки на Оксану — так, ніби та була причиною всього, що сталося.
Коли зачитували листування, Богдан опустив голову. Галина Петрівна вперше зблідла.
«Після розлучення ти майже нічого не отримаєш. Після похорону все буде твоїм».
Ця фраза пролунала в залі без домашньої кухні, без скарг про онуків, без лагідного голосу. І від того стала ще страшнішою…
