Мар’яна давала свідчення за тиждень. Оксана побачила її в коридорі суду. Та була в простому пальті, без макіяжу, зі втомленим обличчям; діти лишилися в знайомої.
— Я скажу правду, — сказала Мар’яна. — Настя після того вечора спитала, чи можна померти через квартиру. Я не хочу, щоб вона виросла з таким запитанням усередині.
У залі Мар’яна говорила важко. Плуталася в датах, просила води, плакала й знову збиралася. Але головне вимовила чітко: мати обіцяла їй нормальне життя після того, як Богдан вирішить питання з дружиною. Остап говорив дітям про майбутню квартиру. Галина Петрівна називала Оксану бездітною й зайвою. Богдан боявся піти без майна.
— Я хотіла вірити, що йдеться про розлучення, — сказала Мар’яна. — Мені було зручно так думати. Це мій сором. Але смерті Оксани Данилівни я не хотіла.
Потім вона повернулася до Оксани.
— Ти годувала моїх дітей, а я дозволяла мамі ненавидіти тебе за те, що ти давала мало. Пробач, якщо зможеш.
Суддя зробив зауваження, але м’яко. Оксана не відповіла. Між ними стояло надто багато болю, щоб одне слово могло все разом виправити.
Діана виступала без сліз. Вона трималася за край трибуни, ніби боялася зробити крок назад.
— Богдан обіцяв жити зі мною, — сказала вона. — Казав, що розлучення йому невигідне. Потім сказав, що все вирішиться не через суд. Я не спитала, що це означає. Мені було вигідно не питати.
— Ви знали про намір завдати шкоди дружині? — пролунало запитання.
— Ні. Коли зрозуміла, стало запізно вдавати, що я просто коханка.
Галина Петрівна слухала всіх так, ніби була присутня на чужому ганьбленні. Але коли настала її черга, голос у неї несподівано здригнувся.
— Я думала про онуків. Про доньку. Про те, що мій син прожив роки поруч із чужим достатком і нічого не мав свого.
— Чому допомога онукам мала починатися зі смерті Оксани Данилівни? — спитав обвинувач.
Вона мовчала надто довго.
— Багаті однаково виживають, — нарешті сказала вона тихо.
У залі хтось ахнув. Богдан закрив обличчя руками. Мар’яна вийшла в коридор. Оксана сиділа нерухомо. Найбільше її вразила навіть не відсутність каяття, а те, що свекруха до кінця не зрозуміла: мова ніколи не йшла про достаток. Мова йшла про життя.
Вирок оголосили наприкінці весни. Богдан отримав реальний строк. Галина Петрівна теж понесла покарання як людина, яка не лише знала про план, а й підштовхувала сина до нього. Остап відповів за погрози й тиск на сім’ю, а Мар’яна подала на розлучення. Діана лишилася на волі, але втратила роботу, репутацію, подарунки й ту красиву брехню, заради якої заплющувала очі.
Після засідання Мар’яна чекала Оксану біля виходу.
— Я не по гроші, — одразу сказала вона.
— Не бійся. Я вже не боюся тебе.
Мар’яна гірко всміхнулася.
— Раніше я б образилася.
Оксана простягнула їй конверт.
— Тут контакти юриста із сімейних справ, психолога для дітей і адреса складу, де набирають жінок на навчання. Зарплата невелика, але офіційна.
Мар’яна взяла конверт обома руками.
— Чому ти все одно допомагаєш?
— Дітям. І тобі — тільки там, де ти сама підеш ногами.
— Я піду.
— Тоді йди.
Вони не обійнялися. Надто багато було сказано, надто багато змовчано. Але Мар’яна вперше пішла не прохачкою, а людиною, яка несе своє життя сама.
Улітку Оксана закінчила ремонт спальні. Світлі шпалери, нове ліжко, прості штори, тумба без зайвих речей. Мирослава сміялася, що кімната нарешті схожа на місце для відпочинку, а не на кабінет пам’яті.
— Ти справді готова тут спати?
— Перевіримо.
— Я можу лишитися.
— Лишайся на чай. Уночі впораюся.
Софія Захарівна принесла пиріг і суворо веліла ставити чайник.
— Порожній дім після ремонту гуде. Треба заселити його розмовами.
Вони сиділи на кухні до пізнього вечора. Мирослава розповідала про пацієнтку, яка боялася котів. Софія Захарівна згадувала, як у молодості вигнала нареченого за те, що той продав її велосипед. Оксана слухала й раптом помітила, що сміється.
Коли гості пішли, квартира не стала мертвою. У ній лишилися чашки, крихти пирога, запах свіжого чаю й чуже тепло без удавання.
Перед сном Оксана підійшла до шафи. У коробці лежали дитячі сорочечки. Вона дістала одну, потримала в руках і прибрала назад. Закрила кришку без колишнього надриву.
— Ти була, — тихо сказала вона порожній кімнаті. — Я була мамою, хай і недовго.
Потім пройшла до спальні. На ліжку лежала нова подушка. Оксана вибирала її сама, довго, прискіпливо, разом із Мирославою, перевіряючи склад і сертифікати. Тепер це була просто річ: без чужих рук, без розрахунку, без прихованого сенсу.
Вона не лягла відразу. Сіла на край ліжка й дослухалася. За вікном шумів двір. У будинку хтось пересував стілець. Ліфт зітхнув і поїхав униз. Звичайні звуки більше не здавалися попередженням.
Оксана лягла. Сон не прийшов одразу. Тіло пам’ятало диван, ланцюжок на дверях, голос Богдана за порогом. Вона перевернулася на спину, потім на бік. Подушка пахла чистою тканиною й новим домом.
Вранці вона прокинулася від будильника. Дихання було рівне, горло більше не стискало. У кімнаті було світло й спокійно. Оксана не схопилася, а полежала кілька хвилин, дозволяючи собі зрозуміти: ніч закінчилася. Не та, що була за вікном. Та, в якій її намагалися залишити назавжди…
