Андрій дивився на пакет, поки зміст почутого повільно складався в єдину картину. Роман знав маршрут, час виїзду й вміст органайзера. Тільки він міг заздалегідь повідомити, якою дорогою Андрій поїде до управління. Слідчий чекав заперечень, однак Андрій промовчав: будь-яке слово в цьому кабінеті вже було заготовлене для протоколу, написаного без нього.
Йому пригадалися короткі погляди Романа біля ангара, нервові рухи пальців по екрану телефона й надто наполегливі розмови про штраф. Ще кілька годин тому все це здавалося звичайним хвилюванням партнера перед важливою поставкою. Тепер кожна дрібниця набувала іншого сенсу. Андрій уперше зрозумів, наскільки ретельно його вивели на порожню дорогу і як заздалегідь були готові люди, сумка й патруль.
Тижні перетворилися на місяці. В ізоляторі кожен день починався о шостій ранку з гуркоту засувів і закінчувався тим самим залізним брязкотом. Рідка каша пахла прогірклою олією, вода в іржавому умивальнику була крижана. На прогулянку в’язнів виводили в бетонний колодязь, над яким ґрати ділили низьке небо на однакові квадрати.
Майже щовечора Андрій писав Оксані. На аркушах зі шкільного зошита він докладно пояснював, де шукав дозвіл, просив знайти незалежного захисника, перевірити дії Романа й підняти банківські виписки фірми. Листи проходили внутрішню перевірку й зникали. Не надійшло жодної відповіді — ні після першого конверта, ні після двадцятого.
Призначений захисник з’явився лише двічі. Літній сутулий чоловік приносив нові томи справи й пах дешевим тютюном. Під час другого візиту він довго перекладав папери, уникаючи погляду Андрія.
— Ваша дружина не подала заявку на жодне побачення. Передач теж не було. Бондаренко оформив управління фірмою на себе, а його свідчення підтверджені іншими матеріалами. Обвинувачення вимагає великого строку.
— Камери з об’їзної витребували?
— Запис не зберігся.
— Деталізацію виклику патруля?
— У справі є рапорт чергового.
Захисник закрив портфель, наче цим завершував і розмову, і саму спробу сперечатися. Після його відходу Андрій довго стояв біля умивальника, слухаючи, як вода б’є по металевому дну. Потім дістав з-під матраца чисті конверти, що лишилися, повільно розірвав кожен на кілька частин і викинув. Надія на те, що Оксана просто не знає правди, більше не витримувала зіткнення з мовчанням.
Суд відбувся наприкінці лютого. За каламутними вікнами танув мокрий сніг, на шибках лишалися брудні доріжки. Андрій сидів за металевою огорожею, поклавши долоні на коліна. Лави для відвідувачів були порожні. Не прийшли ні Оксана, ні Роман; лише секретарка безупинно друкувала, а представник обвинувачення час від часу дивився в телефон.
До останньої хвилини Андрій дослухався до кроків за дверима. Він не чекав дива від Оксани, але якась уперта частина свідомості все ще допускала, що вона з’явиться хоча б для того, щоб побачити його й сказати правду. Двері відчинялися кілька разів, заходили працівники суду, приносили папки, знову виходили. Ніхто з тих, кого Андрій чекав, до зали так і не ввійшов.
Вирок читали швидко, майже без пауз. Слова про докази, свідчення й тяжкість злочину зливалися з шумом вулиці. Андрій дивився, як по вікну повзе тала вода, і чекав єдиної фрази, заради якої його сюди привезли.
— Визнати винним і призначити дев’ять років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній установі суворого режиму…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
