Дорога до віддаленої колонії тривала три тижні. Переповнені вагони майже не провітрювалися, маленькі заґратовані вікна під стелею пропускали лише вузькі смуги світла. Дні різнилися тільки зупинками й звуком коліс. Андрій беріг сили, говорив мало й не дозволяв собі думати про те, що відбувалося вдома.
За воротами колонії їх зустріли мороз, гавкіт службових собак і довгі бетонні стіни, що зникали в тумані. Новоприбулих вишикували на плацу. Начальник загону йшов уздовж строю, звіряючи обличчя з фотографіями, і зупинився перед Андрієм.
— Коваленко? Завтра підеш у виробничу зону, на лісопилку. Не виконаєш норму — потрапиш до штрафного ізолятора.
Увечері Андрій сидів на скрипучому ліжку й дивився на грубу колючу ковдру. Люті, яка могла б штовхнути його в бійку чи безглуздий протест, не було. Залишилося холодне й ясне завдання: пережити це місце, домогтися повернення й одного дня побачити людей, які вирішили, що він уже не зможе їм завадити.
Робота на лісопилці виявилася безкінечним повторенням одних і тих самих рухів. Вологі колоди тягнули руки донизу, тирса забивалася за комір і дерла горло, скалки заходили під шкіру навіть крізь рукавиці. Андрій розподіляв сили так, щоб незмінно виконувати норму. Він не грав у карти, не брав у борг і не втручався в чужі суперечки. На мізерні кошти з внутрішнього рахунку купував лише міцний чай і робочі рукавиці.
Уранці він заздалегідь відзначав, де можна зберегти один рух, як перенести вагу з хворої долоні на передпліччя, коли зробити ковток води, щоб не зупинитися раніше сигналу. Така розважливість поступово стала звичкою. Вона допомагала не думати про дев’ять років як про єдиний непідйомний строк. Треба було витримати лише чергову колоду, наступну зміну, новий день.
Минув перший рік, потім другий. На скарги про перегляд справи приходили однакові відповіді: підстав немає, порушень не встановлено, рішення залишено без змін. Світ за огорожею поступово став чимось відстороненим. Андрій і далі рахував місяці, хоча ні листів, ні звісток від колишніх знайомих не отримував.
На третьому році загорілася сушильна камера другої дільниці. Їдкий дим за кілька хвилин заповнив цех. Люди кинулися до основного виходу, штовхаючи одне одного в тісному проході, але палаюча балка впала й відрізала частину бригади. Андрій зірвав зі щита пожежну сокиру й побіг до запасних дверей.
Замок заклинило від жару. Дерев’яне руків’я ковзало в спітнілих долонях, кожен удар відгукувався в плечах. Металеве полотно гнулося, але не відчинялося. Дихати ставало дедалі важче, вогонь наближався, пропікаючи жаром цупку тканину роби. Андрій ударив знову — нижче, точно в ділянку замка. Лезо пробило тонкий лист, і двері нарешті подалися назовні. Холодне повітря вдерлося в задимлений цех, люди один за одним вибралися надвір.
Ззовні Андрій опустився на сніг і довго кашляв, відчуваючи в роті смак кіптяви. Руки й далі стискали руків’я сокири, хоча небезпека вже минула. Навколо перегукувалися працівники, рахували тих, хто вийшов, розкочували пожежні рукави. Лише коли стало ясно, що однієї людини бракує, шум подвір’я на мить наче віддалився.
Одного в’язня врятувати не вдалося. Тіло сильно постраждало у вогні, і встановити особу звичайним оглядом було неможливо. Значно пізніше з піднятих реєстрових документів Андрій дізнався, що Роман скористався цією пожежею. Через пов’язаних із ним працівників адміністрації та реєстраційної служби загиблого оформили як Андрія Коваленка. Офіційний запис про смерть відкрив Оксані доступ до майна чоловіка, а виправлені картки на певний час приховали навіть очевидну суперечність: людина, оголошена померлою, і далі значилася в колонії.
За дії під час пожежі Андрія перевели до котельні. Там було тепліше, одяг можна було просушити, а на полиці біля вікна стояв старий радіоприймач. Одного разу крізь тріск перешкод він почув в економічних новинах знайоме прізвище. Повідомлялося про злиття двох великих будівельних компаній, керівником об’єднаного холдингу став Роман Бондаренко.
Андрій завмер із лопатою в руках. Вугільний пил поволі осідав на обличчя, вогонь із відкритої топки забарвлював стіни в темно-червоний колір. За кілька секунд він висипав вугілля в полум’я й з силою зачинив чавунні дверцята…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
