На прибирання однієї кухні пішло кілька годин. Пил перетворювався на сірі розводи, воду доводилося міняти знову й знову. Андрій зібрав рекламне сміття, вимив підлогу й залишив вікно відчиненим. Порожнеча квартири більше не здавалася мертвою: у ній з’явилися звук води, рух повітря й сліди людини, яка повернулася.
Він не намагався за один день упорядкувати все житло. У дальній кімнаті й далі лежав пил, стіни потребували ремонту, а замість меблів лишалася гола підлога. Але чиста ділянка підвіконня й прозора вода у відрі були простим доказом того, що тут знову можна жити. Після років, коли кожну дрібницю визначав розпорядок, можливість самому вибрати, з чого почати, відчувалася незвичною свободою.
На вхідних дверях він закріпив новий замок. Дужка ввійшла в металеві петлі, механізм замкнувся із сухим клацанням. В’язка ключів лягла до кишені й дзенькнула об латунну гайку. Андрій дістав її, прокрутив між мозолястими пальцями й подивився на тьмяний золотавий блиск. Колись ця річ притримувала його скарги біля розпеченої топки; тепер поруч лежали ключі від власного житла.
Попереду лишалися допити, очні ставки й довгі судові засідання. Треба було домагатися повернення майна, оскаржувати угоди, підтверджувати кожен підпис і відповідати на запитання про події семирічної давнини. Установи знову вимагатимуть копії, засвідчення й нові заяви. Однак найтяжче вже сталося: Андрій офіційно повернув собі ім’я й право говорити від власного імені.
Він спустився бетонними сходами, не озираючись на зачинені двері. До завершення розглядів Андрій вирішив лишитися в гуртожитку: там були його папери, робочий одяг і єдиний стіл, за яким він звик готуватися до наступного кроку.
Пізно ввечері він увійшов до своєї кутової кімнати. На цераті стояв прохололий металевий кухоль із чаєм, поруч лежав недоїдений шматок черствого хліба. Андрій зняв важкі черевики, поставив їх біля порога, повісив сіру куртку на цвях у розсохлому одвірку.
За каламутним вікном мерехтіли червоні вогні залізничного семафора. Він поклав латунну гайку на дерев’яне підвіконня з облупленою фарбою. Поруч опустив старий шкіряний органайзер. Уперше за довгі місяці всередині не лишилося жодного судового запиту, тимчасової довідки чи казенної відповіді. Старій речі більше не доводилося зберігати докази того, що її господар живий.
Андрій відчинив перекошену кватирку. У задушливу кімнату вдерся холодний нічний вітер, приніс запах мокрої землі, промерзлого щебеню й машинної оливи. Десь на сортувальних коліях протяжно загудів локомотив. Андрій заплющив очі й уперше за довгі роки зробив глибокий, спокійний вдих.
