— Знаю.
— Але ти живий.
Він стиснув її пальці.
— Живий.
Дмитро відвернувся, ніби розглядав стару березу, але Олена бачила, як він швидко витер очі рукавом.
Суд почався восени. Олена ходила не на кожне засідання — не витримувала. Але в день, коли Сергій давав свідчення, прийшла. Він помітно осунувся, говорив тихо, іноді збивався. Один раз подивився на Артема і заплакав. Олена не відчула ні радості, ні жалю. Тільки втому. Дуже велику втому.
— Я думав, зможу все виправити, — сказав Сергій. — Потім стало пізно.
Артем слухав, зчепивши пальці. Після засідання Сергій спробував підійти.
— Сину…
Артем зупинився, але не наблизився.
— Я живий. Це все, що тобі треба знати.
— Я хотів би колись…
— Не зараз.
— А потім?
Артем подивився на нього довго.
— Потім залежатиме не від твоїх слів.
Він пішов разом з Оленою і Дмитром.
Вироки були різні. Мороз отримав найтяжчий строк. Сергій — менший, але достатній, щоб його колишнє життя закінчилося. Кількох працівників позбавили права займатися похоронними послугами, когось оштрафували, хтось отримав умовний строк за участь і приховування. Для постраждалих сімей організували перегляд договорів, повернення грошей ішло повільно, через заяви й суди, але йшло. Це не було казковим торжеством справедливості. Ніхто не вийшов із зали суду зціленим. Але брехня перестала бути сильнішою за правду.
Через рік після того дощового дня Олена знову прийшла до березового саджанця. Цього разу без чорного пальта. У світлій куртці, з термосом чаю і пиріжками в контейнері. Артем бурчав, що на цвинтар із пиріжками не ходять, Дмитро сказав, що їхня мати ходить куди завгодно з пиріжками, бо інакше не вміє виражати любов. Олена зробила вигляд, що не чує.
Вони сиділи на лавці, пили чай із пластикових склянок. Артем розповідав, що влаштувався офіційно в столярну майстерню і почав ходити до психолога не тому, що «зовсім псих», як він спершу бурчав, а тому, що втомився прокидатися від кожного шереху. Дмитро говорив про ремонт у квартирі. Олена слухала їхні голоси і вперше за довгий час не боялася тиші між словами.
Потім Артем дістав із кишені маленький горщик із кактусом.
— Це тобі.
Олена подивилася на нього і засміялася.
— Знову Ігор?
— Ігор другий. Цей точно безсмертний.
— Перший теж так думав.
— Перший виконав важливу місію.
Олена взяла горщик. Колючий, безглуздий, живий.
Вона згадала темну яму, контейнер, холодний бруд під пальцями, крик, що розірвав дощ. Тоді їй здавалося, що земля забрала в неї останнє. А виявилося, земля тільки провалилася під брехнею, не витримала її ваги й відкрила те, що люди намагалися сховати.
Олена підвела очі на синів. На Дмитра, який сперечався з Артемом через те, хто з’їв останній пиріжок. На Артема, який усміхався обережно, ще не так вільно, як на старій фотографії, але вже по-справжньому.
Вона не повернула втраченого року. Не стерла болю. Не стала колишньою.
Але колишньою й не треба було.
Вона поставила горщик із кактусом на лавку між ними, поправила шарф Артема, хоч він скривився, як у дитинстві, і раптом відчула не порожнечу, а тихе, важке, заслужене тепло.
— Поїхали додому, — сказала вона.
Артем підвівся першим і подав їй руку.
— Додому, мамо.
І це слово, просте й звичайне, прозвучало для Олени гучніше за будь-який вирок.
