— Я знаю.
— Іди спати.
— Зараз.
Але вона стояла ще хвилину.
Слідство тривало довго. Сергій визнав частину провини: участь у фінансових схемах, підробку документів, приховування обставин зникнення. Він заперечував, що знав про викрадення заздалегідь, але записи, свідчення Мороза й документи говорили інакше: він не хотів смерті сина, але свідомо віддав його людям, які мали «налякати» і забрати докази. За порожню могилу він теж відповідав — підписи на документах, платежі, дзвінки. Мороз намагався звалити все на підлеглих, але надто багато хто заговорив, коли зрозумів, що він більше не всесильний.
Договір позики на Олену визнали підробленим. Квартиру вдалося захистити. Кілька сімей, які постраждали від махінацій із похоронами й цвинтарними місцями, теж подали заяви. Історія, що почалася з провалу землі на одній могилі, витягла назовні цілу мережу чужої жадібності, страху й мовчання.
Галина Андріївна прийшла до Олени через місяць після повернення Артема. Вона постаріла за цей час так, ніби минув не місяць, а десять років. Стояла в передпокої, тримаючи в руках пакет із яблуками.
— Я не прошу пробачення, — сказала вона. — Його не можна просити за таке.
Олена не відповіла.
— Я мала тоді сказати тобі про сварку. Мала не вірити Сергієві. Я мати, а повірила синові більше, ніж совісті.
Артем вийшов із кімнати. Галина побачила його й затулила рот долонею.
— Бабусю, — сказав він тихо.
Вона заплакала — вперше по-справжньому, некрасиво, з хрипом. Артем підійшов не відразу. Стояв, стиснувши руки, боровся із собою. Потім усе-таки обійняв її. Олена відвернулася до вікна. Прощення не приходило швидко. Воно взагалі не було зобов’язане приходити. Але життя вже йшло далі, і в ньому лишалося місце для складних, болісних спроб стати людьми, а не тільки винними й постраждалими.
На цвинтар Олена повернулася навесні.
Не сама. З нею були Дмитро й Артем. Біля могили вже не було таблички з фотографією. Провал засипали, землю вирівняли. Формально це місце більше не було могилою її сина. Микола Петрович, ніяковіючи, пропонував перенести табличку, прибрати огорожу, оформити все як порожнє місце. Олена вирішила інакше.
Вони поставили там невелику лавку і посадили березовий саджанець поруч зі старою кривою березою. Не як пам’ятник смерті, а як знак того, що правда іноді пробивається навіть крізь сиру землю, сміття й брехню.
Артем стояв поруч, худий, у темній куртці, мружився від весняного світла. На його шиї знову був срібний ланцюжок із комірки номер 17. Він довго дивився на рівний прямокутник землі.
— Я не знаю, що відчувати, — сказав він.
Дмитро засунув руки в кишені.
— Нормально. Ми теж не знаємо.
Олена дістала з пакета білі хризантеми. Ті самі, які раніше приносила до могили. Тепер вона не знала, куди їх покласти. Подумала і поставила букет у банку біля саджанця.
— Мамо, — тихо сказав Артем. — Не треба мені квітів.
Вона подивилася на нього.
— Це не тобі мертвому. Це мені живому.
Він кивнув.
Вони сиділи на лавці довго. Повз проходили люди, несучи відра, вінки, пакети з ганчірками. Десь рипіла хвіртка, ворони сперечалися на гілках, вітер ворушив стрічки на сусідній огорожі. Звичайний цвинтар, звичайна весна, звичайне життя поруч зі смертю.
Олена взяла Артема за руку. Він не відсмикнув. Його долоня була тепла, шорстка, справжня.
— Я злилася на тебе, — сказала вона.
— Знаю.
— І ще буду злитися…
