Савчук довго тер обличчя руками.
— Номер якийсь. І слово… «Литвин». Здається.
Литвин.
Це прізвище нічого не говорило Олені. Але Дмитро згадав. Артем колись допомагав одній жінці з сусіднього двору — Наталі Литвин — лагодити ноутбук. У неї був брат Павло, фельдшер у приватній клініці реабілітації. Артем дружив із ним, їздив на риболовлю, приносив додому в’ялену рибу, за запах якої Олена його сварила.
Павла Литвина знайшли через запити. Він уже не працював у тій клініці, звільнився через місяць після зникнення Артема. Коли до нього прийшли, він не став запиратися.
— Я чекав, — сказав він.
Олена дізналася про це пізніше, зі слів Ірини Павлівни. Павло розповів, що Артем подзвонив йому з чужого телефона на світанку, весь побитий, із розсіченою бровою і підозрою на струс мозку. Сказав, що не може йти в лікарню і поліцію, бо не знає, кому вірити: батько пов’язаний із Морозом, документи на матір підроблені, за ним стежать. Павло привіз його в старий будинок своєї тітки, обробив рани. Артем хотів за день вийти на зв’язок із Дмитром, але йому стало гірше: піднялася температура, почалися провали в пам’яті. Павло злякався і перевіз його в маленький реабілітаційний центр, де працював знайомий лікар. Оформили під чужим ім’ям, як пацієнта без документів після нападу. Це було незаконно, але Павло клявся, що хотів урятувати його.
— А потім? — спитала Олена, відчуваючи, що підлога йде з-під ніг.
Ірина Павлівна довго мовчала.
— Потім у Артема були проблеми з пам’яттю. Не повна амнезія, але сильна травма, стрес. Він пам’ятав ім’я, уривки, але панічно боявся повертатися. Павло стверджує, що Артем сам попросив нікому не повідомляти, поки не згадає, де докази. Потім центр закрили, пацієнтів перевели. Документи були чужі. Слід загубився.
— Він живий? — спитав Дмитро.
Ірина Павлівна подивилася на них обох.
— Є підстави думати, що так.
Олена не впала тільки тому, що Дмитро тримав її за руку.
Артема знайшли за три тижні.
Не в підвалі, не в таємному сховку, не в драматичній погоні. Його знайшли в невеликому столярному цеху при будинку тимчасового проживання, куди він влаштувався помічником майстра під ім’ям Олексій. Він був в іншому районі, далеко, але не за межами звичайного життя: ходив до магазину, стругав дошки, лагодив табуретки, спав у кімнаті із залізним ліжком і тумбочкою. У нього була сива пасма біля скроні, шрам над бровою і погляд людини, яка надто довго жила, чекаючи удару з-за спини.
Коли Олені сказали, що можна приїхати на впізнання, вона не заплакала. Вона пішла у ванну, вмилася холодною водою, потім довго не могла застебнути ґудзик на пальті. Дмитро застебнув мовчки. У машині вони не розмовляли. За вікном тяглися сірі будинки, зупинки, кіоски, люди з пакетами. Олена дивилася на них і думала: «Як вони можуть іти по хліб, коли мій син живий? Як вони можуть не знати?»
У відділенні, куди привезли Артема, пахло кавою, папером і мокрими куртками. Ірина Павлівна вийшла до них у коридор.
— Він у сусідній кімнаті. Лікар поруч. Не тисніть на нього. Він багато що пам’ятає, але не все. І він певен, що ви могли бути в небезпеці.
Олена кивнула, хоч не зрозуміла жодного слова.
Двері відчинилися.
Артем сидів на стільці біля вікна. Худий, надто худий. Волосся коротше, ніж раніше. На ньому був сірий светр, рукави натягнуті на долоні. Він підвів голову.
Олена зупинилася на порозі.
Рік вона уявляла його мертвим. Рік говорила з фотографією. Рік цілувала холодне скло на табличці. Рік прокидалася від того, що їй здавалося: він кличе її з кухні. І тепер він сидів живий за три кроки, а її тіло не знало, що робити.
— Мамо? — сказав він.
Голос був його. Жоден документ, жодна експертиза, жодна фотографія не могли бути сильнішими за цей голос.
Олена зробила крок, потім ще. Руки в неї тремтіли. Вона боялася торкнутися — раптом зникне. Артем підвівся, незграбно, ніби в нього боліли ребра.
— Мамо, пробач.
Вона вдарила його долонею в груди. Слабо, майже по-дитячому.
— Мовчи.
Потім обійняла.
Він пах чужим милом, деревом і чимось лікарняним. Не могильною землею. Не пластиком. Не дощем. Живим потом, тканиною, шкірою. Олена вчепилася в нього так міцно, що він тихо охнув, але не відсторонився.
— Я думала, ти в землі, — шепотіла вона. — Я думала, ти там. Я рік… Артемчику…
— Я хотів повернутися.
— Мовчи.
Дмитро стояв поруч, затуливши обличчя рукою. Потім підійшов і обійняв їх обох. Артем уткнувся братові в плече.
— Дімко.
— Ідіот, — сказав Дмитро придушено. — Живий ідіот.
Вони плакали всі троє. Не красиво, не як у кіно. Олена схлипувала, хапала ротом повітря, у Дмитра текли сльози по неголених щоках, Артем тремтів усім тілом, ніби тільки тепер дозволив собі злякатися.
Правда потім відкривалася частинами.
Артем згадав ту ніч. Він прийшов до Сергія після розмови з Морозом, вимагав піти в поліцію, зізнатися, поки не пізно. Сергій умовляв його мовчати, обіцяв «розібратися», просив подумати про матір. Артем записав частину розмови на диктофон. Коли виходив, біля під’їзду його схопили люди Мороза. Його били не для вбивства, а щоб зламати, забрати копії, дізнатися, кому він передав документи. Він зумів утекти зі складу вранці, коли один з охоронців заснув. Дістався до Павла. Потім травма, страх, чужі документи, провали в пам’яті.
— Чому ти не подзвонив, коли стало краще? — спитала Олена за кілька днів, коли Артема відпустили додому під нагляд лікаря.
Вони сиділи на кухні. На столі стояли суп, хліб, чашки. Усе було звичайне, і від цього в Олени знову тремтіли руки.
Артем дивився в тарілку.
— Я дзвонив. Один раз. Десь за два місяці. Набрав домашній, почув голос батька на автовідповідачі у тебе… ну, старе повідомлення, де він казав про ремонт крана. Мене переклинило. Я подумав, він поруч, що він стежить. Потім мені здавалося, що за мною ходять. Лікар сказав, після травми таке буває. Я не виправдовуюся.
Олена мовчала.
— Я боявся, що приведу їх до вас. І… — він ковтнув. — Я соромився. Що залишив тебе ховати порожню труну.
— Це не ти залишив.
— Але я був живий.
Вона заплющила очі.
Щастя, виявляється, теж може боліти. Воно не скасовувало року жаху, не стирало порожньої могили, не повертало ночей, проведених біля фотографії. Олена раділа, що син живий, і водночас злилася на нього, на себе, на Сергія, на всіх, хто відібрав у неї рік материнства. Іноді вона прокидалася і йшла перевіряти, чи спить Артем на дивані в кімнаті Дмитра. Стояла в дверях, слухала його дихання. Він прокидався від найменшого звуку, різко сідав, і вони обоє винувато дивилися одне на одного.
— Мамо, я тут….
