До вибуху підвалу, в якому перебували Марія й Аня, залишалася одна година й вісімнадцять хвилин. До точки — п’ять кілометрів територією, що кишіла відступаючим, злим і добре озброєним ворогом.
У цю мить рація на плечі Олександра ожила, розірвавши тишу істеричним тріском.
— «Шторм-один», я «База»! — прорвався крізь перешкоди голос ротного командира. — Негайно припинити самодіяльність! У нас перехоплення — противник починає відхід. Ваш квадрат накривають артилерією для прикриття. Усім групам наказ — глибоко заритися в землю й не висовуватися! Повторюю, відкат на запасні позиції! Будь-яке просування вперед розцінюється як невиконання наказу! Як зрозуміли, «Шторм-один»?
Олександр дивився на мерехтливий екран планшета, відчуваючи, як рюкзачок доньки пече груди крізь броню. Наказ командування означав життя для нього та його людей. Порушення наказу — трибунал, якщо вони виживуть, або смерть під вогнем своєї й чужої артилерії.
Він повільно підвів очі на Івана. Сапер стояв, стискаючи в руках автомат, і в його суворому погляді читалося повне розуміння того, що зараз станеться.
— Рація, мабуть, розбилася при падінні, Ваню. Ми не чули наказу, — тихо, але твердо промовив Олександр, відстібаючи тангенту від бронежилета й кидаючи її в брудну калюжу поряд із мертвим зв’язківцем.
Іван мовчки кивнув, клацнув тумблером на своїй рації й повністю вимкнув зв’язок. Тепер вони обидва були глухі до наказів.
П’ять кілометрів пересіченою місцевістю в повній тактичній екіпіровці — це завдання, яке виснажує навіть на полігоні. Уночі, по розкислій глині, під артилерійським обстрілом, що починався, — це шлях на межі людських можливостей. Небо за їхніми спинами спалахувало помаранчевими сполохами, а за кілька секунд землю струшував важкий, утробний гуркіт розривів. Своя артилерія почала накривати квадрат, відрізаючи їм шлях назад. Тепер у них був лише один вектор руху — вперед, у пащу до відступаючого ворога.
Олександр біг, відчуваючи, як легені палають вогнем, а в роті збирається в’язка слина з виразним металевим присмаком крові. М’язи ніг зводило судомою від постійного ковзання по багнюці, але він забороняв собі збавляти темп. Поруч, важко й зі свистом втягуючи повітря, біг Іван. Саперові було за сорок, його суглоби давно стерлися в нескінченних марш-кидках, але він не відставав ні на крок, рухомий тією ж упертою, первісною люттю, що й його командир…
