Вони вирвалися з лісосмуги о 04:48. Перед ними, мов гнилі зуби велетенського чудовиська, здіймалися темні силуети старого хладокомбінату. Величезна промислова зона була оповита щільним туманом і димом від працюючих дизель-генераторів. На території панувало контрольоване безумство: ревли мотори важкої техніки, лунали різкі команди, брязкотів метал. Ворог відходив, забираючи все цінне й знищуючи те, що не міг забрати.
— Комплекс «Цоколь-3»… — прохрипів Іван, звіряючись із картою на трофейному планшеті, яскравість якого вони прибрали до мінімуму. — Це старі морозильні камери глибокого заморожування. Північно-західне крило, найдовша будівля із сендвіч-панелей. Двісті метрів навпростець через відкритий двір.
— Не пройдемо, там периметр патрулюють, — Олександр важко дихав, оцінюючи обстановку через тепловізор. — Ідемо через естакаду трубопроводу. Обійдемо їх згори.
Вони видерлися на іржаві металеві конструкції, ризикуючи зірватися вниз із десятиметрової висоти. Залізо скрипіло під їхньою вагою, але гул важкої техніки внизу глушив усі звуки. Діставшись даху потрібного цеху, вони знайшли вентиляційну шахту з виламаною решіткою й спустилися в морок технічних коридорів.
Запах плісняви й застійної води вдарив у ніс — той самий запах, про який писала Марія в записці. Олександр першим зіскочив на бетонну підлогу, тримаючи автомат напоготові. Цифри на його годиннику показували 04:55. Залишалося п’ять хвилин до детонації.
Вони безшумно ковзали коридором, орієнтуючись на гулке відлуння кроків попереду. За поворотом показався масивний гермодверний проріз, що вів до підвальних приміщень. Біля несучих бетонних колон вовтузилися дві постаті. У зеленому світлі ПНБ було чітко видно, як ворожі сапери методично кріплять до опор жовті брикети термобаричної вибухівки, з’єднуючи їх дротами детонаторів. Вони мінували порожній підвал, щоб знищити останні сліди перебування полонених — матраци, пляшки, будь-які докази.
Олександр та Іван діяли синхронно, без команд. Дві короткі, приглушені черги з автоматів із накрученими глушниками злилися з шумом компресора, що працював десь угорі. Сапери впали на бетон, так і не встигнувши замкнути ланцюг.
Командир кинувся до важких залізних дверей, замкнених на масивний засув. Його руки тремтіли від надміру адреналіну, коли він із брязкотом відкидав важку металеву смугу. Він рвонув двері на себе, очікуючи побачити в темряві перелякані обличчя, почути голос дружини, плач доньки.
Двері зі скрипом розчахнулися. У ніс ударив важкий запах немитих тіл і страху. Олександр увімкнув підствольний ліхтар…
