Іван, не витрачаючи часу на обережний спуск, буквально з’їхав глинистим схилом на спині. Опинившись поруч, сапер миттєво оцінив ситуацію. У тьмяному зеленому світлі приладу нічного бачення обличчя командира було перекошене від напруження. Долоня пораненого зв’язківця була слизька від поту й крові.
— Тримаю, Саню, не смикайся, — голос Івана звучав оманливо спокійно.
Сапер вихопив із набедреного підсумка моток широкого армованого скотчу. Затиснувши вільний кінець зубами, він почав туго, шар за шаром, перемотувати кисть «Мармура» разом із затиснутою в ній гранатою, намертво фіксуючи скобу в притиснутому положенні. Зробивши десять щільних витків, Іван дістав стропоріз і перерізав стрічку.
— Відпускай. Повільно, — скомандував він.
Олександр почав розтискати пальці. Один за одним. Скотч витримав тиск пружини. Граната перетворилася на безпечний, туго сповитий кокон.
Командир із шумом видихнув, відчуваючи, як по спині струменіє холодний піт. Але розслаблятися було рано. «Мармур» під його руками видав тихий, булькотливий звук. Голова безсило завалилася набік. Пульс на сонній артерії зник. Серце, не витримавши гіповолемічного шоку, зупинилося.
— Усе, Саню. Відпрацював, — тихо сказав Іван, перевіряючи зіниці. — Мертвий.
Олександр глухо заричав, ударивши кулаком по бетонній стінці труби. Він заліз у нагрудну кишеню зв’язківця. Пальці намацали плаский, прямокутний предмет. Олександр витяг захищений армійський планшет. Екран був увімкнений — Мармур явно дивився в нього перед тим, як остаточно знепритомніти.
Олександр швидко перегорнув головне меню. Остання вхідна радіограма, отримана сорок хвилин тому, змусила кров застигнути в його жилах.
«Командирам груп сектора ‘Хладокомбінат’. Початок загального відходу о 04:00. Об’єкт ‘Цоколь-3’ з баластом підготувати до ліквідації. Знищення опорних колон термобаричними зарядами о 05:00. Слідів лишитися не повинно. Виконання підтвердити».
Олександр подивився на електронний годинник на зап’ясті. Зелені цифри безжально відраховували час. 03:42…
