Олександр подав Іванові знак прикривати, а сам, притискаючись спиною до мокрої глини, почав обходити трубу збоку. Серце калатало так, що загрожувало пробити ребра. Ось він. Той, хто бачив Марію й Аню. Той, хто знає координати. Залишалося тільки взяти його живим.
Командир плавно зазирнув за бетонний край, не опускаючи автомата.
«Мармур» сидів, привалившись спиною до холодного бетону. В окулярах ПНБ його обличчя здавалося білою маскою смерті. Очі були напіврозплющені, зіниці розширені до краю, не реагуючи на світло. Форма на правому боці була наскрізь просочена кров’ю, яка продовжувала повільно, ритмічно пульсувати з-під погано затягнутого джгута, стікаючи в калюжу під ним.
Права рука пораненого безвольно лежала на стегні. У ній, затиснута слабнучими пальцями, була граната Ф-1. Кільце вже валялося на землі поруч із черевиком. Скоба все ще була притиснута, але пальці тремтіли й повільно розтискалися.
Олександр зрозумів, що сталося. Збагнувши, що втекти не вдасться, ворог приготувався до останньої зустрічі, висмикнувши чеку. Але чудовиська крововтрата зробила своє: він втрачав сили з кожною секундою.
Рефлекси спрацювали швидше за думку. Олександр кинув автомат на ремені, впав на коліна просто в криваву калюжу й мертвою хваткою вчепився обома руками в долоню «Мармура», намертво притиснувши скобу до корпусу гранати.
— Ваню! — хрипкий, здавлений шепіт Олександра розірвав тишу яру. — Живо до мене! Граната в руці, чека висмикнута, скоба тримається на волосині!
Згори почувся шурхіт осипаного ґрунту….
