Крісло в кабінеті різко скрипнуло. Роман схопився.
— Ти розумієш, що говориш? Це не урок, це жорстокість.
— Жорстокість — дозволяти їй руйнувати себе красивими поривами, — спокійно заперечила Лариса. — Вона хоче жити серед тих, кого так захищає? Нехай спробує не на словах.
Роман пройшовся кімнатою, важко дихаючи. У ньому боролися страх перед дружиною, любов до доньки й давня звичка шукати компроміс там, де компромісу бути не могло.
— Соломія не стане зневажати людину тільки через бідність. Ти погано її знаєш.
— Я знаю її краще, ніж ти думаєш. Вона виросла в теплі й зручності. Кілька днів поруч із людиною вулиці — і її шляхетність почне тріщати. Тоді вона зрозуміє, що жалість прекрасна, доки не доводиться платити за неї власним життям.
— А він? Чому має погодитися?
— Бо йому запропонують те, чого в нього немає: дах, їжу, одяг, гроші. Для нього це буде не приниження, а порятунок.
Роман зупинився біля столу й сперся долонями об край.
— Ми могли б просто поговорити з нею.
— Ти говорив роками. Подивися, до чого це призвело.
Вона підійшла ближче й поклала руку йому на плече. Жест мав ніжний вигляд, але в голосі дзвенів метал.
— Іноді батькам доводиться бути твердими. Потім діти дякують за те, що їх уберегли.
Роман відвернувся до вікна. Сад за склом був бездоганно підстрижений і тихий, ніби в цьому домі не збиралися ламати долі. Він довго мовчав, перш ніж вимовити:
— Це закінчиться бідою.
— Бідою вже стало твоє постійне потурання, — відрізала Лариса.
Сонце ще трималося над дахами, коли вона знову з’явилася в міському парку. Марко сидів на старій лавці, спостерігаючи, як люди поспішають у своїх справах. Побачивши перед собою елегантну жінку в дорогому пальті, він спершу не зрозумів, навіщо вона підійшла. Потім упізнав супутницю Соломії й напружився.
— Ти чоловік із центру, — сказала Лариса. — Той, кому сьогодні допомогла моя падчерка.
Марко підвівся.
— Я пам’ятаю. Що вам потрібно?
— Пропозиція. Дуже вигідна для тебе.
Вона говорила майже діловим тоном. Шлюб із Соломією. Життя в особняку. Чистий одяг, безпека, їжа, гроші. Не любов, не вибір, не майбутня родина — угода. Йому треба було погодитися й не ставити зайвих запитань.
Марко слухав дедалі похмуріше.
— Ви хочете купити мене, щоб покарати дівчину, яка сьогодні поставилася до мене по-людськи?
— Не вдавай із себе шляхетного, — холодно сказала Лариса. — Тобі пропонують вибратися з вулиці.
— Я не стану використовувати її доброту.
Обличчя Лариси на мить стало жорстким, але вона швидко змінила хід.
— А якщо завдяки цьому ти допоможеш не тільки собі? Подумай про тих, хто лишиться ночувати на лавках. Про старого, який сидів поруч. Про чоловіків, яким ти віддав їжу. Гроші можуть нагодувати їх, дати їм шанс. Хіба не цього ти хотів?
Марко опустив погляд. Перед ним спливли знайомі обличчя — втомлені, голодні, давно не чекаючі дива. Його відмова була чесною, але чи міг він дозволити собі чесність, якщо за нею нічого не змінювалося для інших?
Він розумів, що Лариса тисне саме туди, де найболючіше. Не на його страх, не на його голод, а на почуття провини перед тими, хто лишиться на вулиці, поки він спатиме під дахом. Від цієї думки пропозиція ставала ще бруднішою, але й відмовитися від неї ставало важче.
— Я міг би допомогти, — сказав він майже беззвучно.
— Саме так. Соломія вчинила б так само, якби мала таку можливість.
Він підвів голову й раптом помітив на лацкані Лариси золоту брошку: троянда, обвита тонкою лозою. У вигинах металу було щось болісно знайоме. Марко мимоволі простягнув руку, але зупинився.
— Ця прикраса… Я бачив її.
Лариса відразу прикрила брошку долонею.
— Стара річ. Не більше того.
Але в пам’яті вже спалахнуло щось далеке: жіночий голос, тиха пісня, золотий блиск зовсім близько до дитячого обличчя. Образ здригнувся й розпався.
— Хтось носив її, — прошепотів Марко. — Жінка співала…
— Голод і втома грають із пам’яттю злі жарти. Нам час вирішувати.
Марко довго дивився на парк, де люди на кшталт нього готувалися до чергової ночі без дому. Потім повільно кивнув.
Перш ніж піти, він підійшов до тих, із ким ділив сендвіч, і сказав:
— Я повернуся. Не знаю як, але повернуся з допомогою.
У машині він сидів напружено, майже не торкаючись спиною м’якої шкіри сидіння. Його думки металися між Соломією, дивною брошкою й обіцянкою, яку він щойно дав. Він переконував себе, що робить це заради інших, але в глибині душі відчував: угода вже затягує його туди, де він не розуміє правил…
