До особняка вони повернулися вже надвечір. Просторий хол зустрів їх блиском мармуру, запахом свіжих квітів і важкою тишею. Тут усе було вивірено: картини на стінах, м’яке світло, відполіровані перила, рівні лінії меблів. У цьому домі не можна було дихати як завгодно, говорити як хочеться, відчувати надто голосно.
Роман, батько Соломії, вийшов із кабінету, почувши різкі кроки дружини. Він мав вигляд утомленої людини, яка давно звикла гасити сімейні бурі не рішенням, а поступкою.
— Що сталося? — спитав він, дивлячись то на Ларису, то на доньку.
— Твоя донька сьогодні знову вирішила, що їй дозволено все, — Лариса зняла рукавички повільно, ніби стримувала лють. — Влаштувала сцену на вулиці. Побігла допомагати жебракам. Ще трохи — і привела б їх до нас у вітальню.
— Соломіє? — Роман насупився. — Це правда?
— Я допомогла людині, яка голодувала, — відповіла вона. — Якщо це тепер злочин, скажи прямо.
Лариса кинула на неї погляд, сповнений крижаної зверхності, взяла Романа під руку й повела до кабінету. Двері зачинилися, але голоси все одно просочувалися назовні.
— Ти не бачиш, до чого це веде, — говорила Лариса. — Благодійність без міри, поїздки в бідні квартали, відмова від потрібних прийомів, тепер ще й знайомства з вуличними обірванцями. Вона ставить під удар усе, що в нас є.
— У неї добре серце, — втомлено промовив Роман. — Хіба це погано?
— Добре серце стає слабкістю, якщо ним користуються. У нашому колі слабкостей не прощають.
Соломія стояла в коридорі й стискала пальці. Їй хотілося ввійти, але вона знала, чим закінчиться суперечка. Лариса вміла говорити довго, м’яко й безжально. Батько починав із незгоди, потім його голос ставав тихішим, а потім він просто поступався, щоб припинити тиск.
Так відбувалося не вперше. Соломія пам’ятала десятки таких вечорів: зачинені двері кабінету, рівний голос мачухи, втомлені заперечення батька, які поступово розчинялися. У цьому домі рішення рідко звучали як накази. Лариса домагалася свого інакше — змушувала іншу людину повірити, що опір тільки зашкодить усім довкола.
За дверима Лариса перелічувала все, що вважала ганьбою: пожертви, волонтерство, відмову усміхатися потрібним людям, розмови про несправедливість. Роман слухав. Його мовчання ставало дедалі важчим.
— Вона дивиться на нас так, ніби ми винні в чужій бідності, — вела далі Лариса. — Сьогодні це бездомний біля магазину. Завтра вона приведе в дім когось іще. Післязавтра відмовиться від усього, що ти для неї будував.
— Я будував для неї не клітку, — відповів Роман, але голос його прозвучав непевно.
— Її треба зупинити зараз, — сказала Лариса. — Не завтра, не після чергового скандалу. Зараз.
— Я не збираюся ламати власну доньку, — глухо відповів він.
— Тоді вона зламає твоє ім’я, зв’язки й майбутнє. А разом із ними — своє.
У кабінеті запала пауза. Потім Лариса заговорила вже інакше — тихіше, майже лагідно. Саме таким голосом вона вимовляла найнебезпечніші речі.
— У мене є спосіб. Один урок. Після нього вона зрозуміє, де закінчується жалість і починається реальне життя.
— Що за спосіб? — у голосі Романа з’явилася тривога.
— Той бездомний, якому вона сьогодні так рвалася допомагати. Ми використаємо його. Нехай Соломія побачить, до чого призводить її сентиментальність. Нехай зіткнеться з тим світом не здалеку, а впритул.
— Ларисо, говори прямо.
Вона усміхнулася. Навіть крізь двері Соломії здалося, що в кімнаті стало холодніше.
— Ми змусимо її вийти за нього заміж…
