Соломія відразу відчула, що настрій Лариси змінився. Мачуха більше не тягла її геть із роздратуванням. Вона стояла непорушно й дивилася на Марка так, ніби на тротуарі раптом виявила не жебрака, а корисну річ. Її погляд затримався на його худому обличчі, на прямій лінії плечей, на тій гідності, яку не змогли стерти ні брудний одяг, ні голод.
— Цікаво, — промовила Лариса майже спокійно.
— Що саме?
— Твоя вперта тяга до таких людей. Раз ти так упевнена в їхній шляхетності, тобі потрібен урок. Такий, після якого ілюзії зазвичай закінчуються.
— Що ти задумала? — Соломія насторожилася.
Лариса лише усміхнулася. Тонко, сухо, без тепла.
— Скоро дізнаєшся.
Вони пішли далі, але Соломія ще кілька разів озирнулася. Марко стояв біля стіни, збентежено тримаючи купюри, а поруч двоє чоловіків говорили йому щось вдячне. Дівчині здавалося, що між ними лишилася невидима нитка. Випадкова зустріч чомусь не відпускала її.
— У ньому є щось незвичайне, — сказала Лариса так буденно, ніби йшлося про товар у вітрині.
— Кілька хвилин тому ти називала його небезпечним, — зауважила Соломія.
— Думка може змінитися, коли людина стає корисною.
Цю фразу було сказано майже пошепки, але Соломія почула. І холодок, що пробіг спиною, виявився сильнішим за вечірній вітер…
