На столі перед ним лежали два предмети. Першим був чек на суму, якої вистачило б Олесі й матері на забезпечене життя далеко від цього дому. Другим — заздалегідь підготовлена згода на припинення медичного втручання. Лишалося тільки заповнити порожній рядок унизу.
Руслан заговорив м’яко, ніби пропонував порятунок: «Підпишіть, заберіть гроші й зникніть. Ваша мати більше ніколи ні в чому не матиме потреби. Мій кузен піде без болю — тихо, як останній видих. У цій угоді ніхто не програє».
Олеся подивилася спершу на суму, потім на документ. Колись чужий підроблений підпис уже знищив її професію й перетворив на бездомну. Тепер від неї вимагали поставити справжній і власноруч приректи іншу людину. Вона взяла аркуш обома руками й розірвала його навпіл.
Запропонована сума означала для Галини найкращий догляд до кінця життя, а для Олесі — кінець постійному страху за завтрашній день. Руслан саме тому був певен, що вона поступиться: він знову поставив безпеку матері навпроти чужого життя. Кілька митей дівчина відчувала всю вагу вибору, але потім зрозуміла, що обіцянка вбивці не здатна дати справжньої безпеки. Підписавши документ, вона назавжди залишилася б залежною від людини, яка знає ціну її мовчання.
Сухий тріск паперу багаторазово відгукнувся під металевим дахом. «Через фальшивий підпис я втратила все своє колишнє життя, — виразно сказала Олеся. — Повернути його ціною справжнього підпису під чужою смертю я не стану».
Привітність зникла з Русланового обличчя. Він повільно підвівся, і четверо чоловіків водночас ступили ближче, звужуючи вільний простір. Олеся відступила до стелажів. Зброї в неї не було, тікати було нікуди, тому вона скористалася єдиним доступним засобом — почала говорити.
Вона спитала, як Руслан пояснить її раптове зникнення після публічного захисту Варвари. Нагадала про нотаріуса, який бачив її живою, про персонал пансіонату, про людей, що знали про поїздку. Потім перевела погляд на виконавців, які оточували її, і поцікавилася, чи справді Руслан певен, що кожен із них зберігатиме таємницю, коли слідство запропонує перекласти провину на інших.
Кожне запитання змушувало його зупинятися на секунду і ставало маленьким каменем, кинутим упоперек шляху. Олеся говорила рівно, хоч серце калатало так гучно, що їй здавалося, його чують усі. Вона не розраховувала переконати Руслана. Їй потрібно було виграти ще один вдих, ще кілька ударів серця, дати прихованому сигналу час дійти до Віктора.
У маєтку Андрій виявив її зникнення майже відразу. На повідомлення вона не відповідала, а ніхто зі слуг не знав, куди вона поїхала. Він обшукав простір біля крісла й побачив складений аркуш, що випав із блокнота. Прочитавши рядки про матір і зізнання Олесі, Андрій зрозумів: вона заздалегідь готувалася до можливості не повернутися.
Віктор тим часом отримав адресу й тривожний сигнал. Портова бійка виявилася хибним маневром, але повертатися до маєтку вже не було сенсу. Андрій сів в автомобіль разом із ним і читав листа на задньому сидінні, поки машина мчала крізь ніч. На останніх словах — про те, що врятованою була сама Олеся, — він на мить заплющив очі й зім’яв папір у кулаці.
«Швидше», — промовив він водієві. Це було єдине слово, яке Андрій міг вимовити, не дозволивши страху прозвучати в голосі. На складі тим часом Олесині запитання скінчилися. Люди Руслана підійшли майже впритул, і один із них уже простягнув до неї руку…
