На наступному аркуші Олеся вказала адресу «Тихого саду», ім’я працівника, відповідального за Галину, і все, що могло полегшити матері життя. Вона записала улюблену їжу, звичку сидіти біля троянд у сонячні дні й прохання хоча б іноді навідувати її, навіть якщо літня жінка більше нікого не впізнає. Ручка надовго завмерла перед останніми рядками.
Олеся зізналася, що ночі біля цього ліжка вперше за довгі місяці повернули їй відчуття власної гідності. Тут вона знову стала медсестрою і знову впізнала ту себе, яку в неї відібрали разом із ліцензією. Якщо їй не вдасться повернутися, Андрій не повинен вважати себе боржником: рятували не лише його — присутність поруч із ним урятувала і її. Склавши лист учетверо, дівчина сховала його між аркушами з медичними вказівками й закрила блокнот.
У тиші змішувалися дихання сплячого чоловіка й зимовий вітер за вікнами. Олеся довго дивилася на Андрія, ніби хотіла запам’ятати спокійне обличчя, а потім підвелася. Вона ще не знала, що Руслан уже призначив місце й час наступного удару.
Наступного дня в сутінках прийшло повідомлення з невідомого номера. Відправник представився працівником «Тихого саду» й повідомив, що стан Галини різко погіршився. Нібито літню жінку терміново доправили до медичного центру біля південного портового району; нижче стояла адреса.
В Олесі похололи руки, але професійна звичка втримала розум від паніки. Центр завжди зв’язувався з нею дзвінком, а не короткими повідомленнями. Крім того, жоден нормальний заклад не повіз би безпорадну пацієнтку до промислового району, заповненого складами. Вона набрала номер відправника — відповіді не було. На лінії «Тихого саду» знову й знову лунав сигнал зайнятості, і ця наполеглива недоступність здавалася надто зручною.
Пастка була очевидною й розрахованою з особливою жорстокістю. Якщо повідомлення брехало, поїздка вела Олесю просто до ворогів. Якщо в ньому лишалася бодай частка правди, зволікання могло залишити матір саму в біді. Для доньки безпечного вибору не існувало.
Вона накинула пальто й перед виходом надіслала Вікторові адресу з коротким проханням перевірити її. Потім намацала під обкладинкою блокнота приховану кнопку, утримувала її, доки не дорахувала до трьох, і поклала блокнот до внутрішньої кишені. Поспішаючи, Олеся не помітила, як складений лист вислизнув зі сторінок і впав біля крісла.
Тієї ж години біля головних портових складів спалахнула заздалегідь підготовлена бійка між двома групами робітників. Віктор і його найкращі люди вже прямували туди, відвернуті від маєтку ще до отримання повідомлення. Усі Русланові фігури зайняли призначені місця саме тоді, коли Олеся покинула дім.
Указана адреса привела її до старого металевого складу посеред занедбаної промислової зони. Залізні двері були прочинені, зсередини на землю лягала смуга хворобливого жовтого світла. Олеся переступила поріг і відразу побачила, що жодної машини швидкої допомоги тут немає. Матері теж не було.
У центрі приміщення за голим дерев’яним столом сидів Руслан, недбало закинувши ногу на ногу. Довкола нього мовчали четверо кремезних чоловіків. За спиною Олесі двері з брязкотом зачинилися, відрізаючи єдиний видимий вихід. Руслан повільно підняв долоні й кілька разів поплескав, вітаючи її з пунктуальністю…
