Настя.
Вона ридала, хапаючи повітря. Слова проривалися уривками. Вона казала, що більше не може. Що просить залишити її в спокої. Що сил немає, зовсім немає.
Потім вона лягла на бік. Плач став тихішим, але від цієї тиші Сергієві захотілося розірвати дошки над головою. Сльозинка скотилася по краю матраца й упала на підлогу поруч із його щокою.
І тоді Настя пошепки попросила пробачення в мами.
За те, що не дає собі ради.
За те, що вона слабка.
За те, що від неї самі проблеми.
Сергій не міг поворухнутися.
Його донька вибачалася не за вчинок, не за помилку, не за провину.
Вона вибачалася за власний біль.
Ніхто не вчив її цього так прямо. Але вона навчилася сама — з уривків фраз, із вічного «будь сильною», з батькової відсутності, з материнської втоми, із зачинених дверей, за якими кожен думав, що все нормально.
Матрац випростався. Настя встала й пішла вниз.
Сергій залишився під ліжком ще на кілька хвилин. Не тому, що не міг вибратися, хоча нога справді не слухалася. А тому, що розумів: якщо він з’явиться одразу, донька злякається, замкнеться, збудує нову стіну — вищу за попередню.
Коли він нарешті виліз, сорочка прилипла до спини. Коліно заніміло. У горлі пересохло.
Він спустився й побачив Настю у вітальні.
Вона сиділа на дивані, згорнувшись у клубок, із червоними очима, у зім’ятій шкільній формі. Дивилася в стіну, ніби там було щось, чого ніхто інший не бачив.
Потім різко підвелася, підійшла до дзеркала й, дивлячись на своє відображення, сказала крізь зуби:
— Я не здамся. Чуєте? Не дочекаєтеся…
