Але голос здригнувся. Сил не вистачило навіть на злість. Вона опустилася навколішки й знову заплакала.
Сергій більше не зміг залишатися в тіні.
Він увійшов до кімнати.
Настя обернулася.
З її обличчя в одну мить зникло все: гнів, переляк, та тонка броня, яку вона щойно намагалася зібрати з останніх уламків.
— Тату…
Одне слово. Маленьке, майже беззвучне.
Сергій не кинувся до неї. Не став хапати, притискати, сипати запитаннями. Він узяв стілець, поставив навпроти й сів так, щоб його очі були на рівні її очей.
— Настю, — сказав він тихо, — давай чесно.
Він сам здивувався, наскільки спокійно пролунав його голос.
— За розкладом ти зараз маєш бути в школі. Розкажи мені, що відбувається.
Вона відкрила рота, але не змогла вимовити ні слова. Лише важко вдихнула, і її плечі затрусилися.
— Не поспішай, — сказав Сергій. — Я нікуди не піду.
Він трохи нахилився вперед.
— Сьогодні я влаштував собі раптовий вихідний. І чув усе. Сусідка двічі намагалася достукатися до мене, казала, що в нас біда. Я не повірив. Дурень був. Але тепер я тут. І поки ми не розберемося, я з місця не зрушу.
Настя мовчала довго. Мабуть, хвилину. Але їм обом здалося, що минула година.
Потім вона заговорила.
Голос був низький, рівний, майже порожній. Так говорить людина, яка надто довго носила в собі готову сповідь і вже не знає, де в ній сльози, а де слова.
Вона не прогулювала школу цілком. Вранці приходила, відмічалася на перших уроках, сиділа як належить. А коли починалися додаткові заняття або перерви ставали надто довгими, писала записку від мами — ніби їй зле — і йшла до медпункту. Медична працівниця, замотана постійним потоком дітей, ставила відмітку й відпускала.
Спочатку це була втеча.
Потім — розклад.
— Давно? — спитав Сергій. — Скільки ти так живеш?
Настя знизала плечима.
— Я вже не рахую.
— Чому? Що там відбувається?
