Звичайна розмова біля хвіртки привела мене до таємниці, що ховалася у моєму власному домі

Вона підвела на нього очі. Червоні, запалені. І зовсім не дитячі.

— Мене цькують, тату.

Слово впало між ними важко й просто.

Настя розповідала, як ходила коридорами, дивлячись собі під ноги. Як ховалася в туалеті, щоб перечекати перерву. Як одного разу замкнулася в кабінці й слухала, як за дверима про неї говорять так, ніби вона річ, сміття, помилка.

Спочатку все було дрібним. Заховане змінне взуття. Відсунутий стілець. Смішки за спиною — досить гучні, щоб вона чула, але досить невизначені, щоб не можна було поскаржитися.

Вона вирішила не реагувати. Думала: їм набридне.

Їм не набридло.

Потім у рюкзаку з’явилися записки з гидкими словами. Потім у шкільних чатах розійшлася оброблена картинка з її обличчям. Потім з’явився підробний профіль, де від її імені писали гидоту, ніби вона сама нападала на інших.

Друзі відійшли.

Не всі повірили в цей бруд. Але ніхто не захотів опинитися поруч із нею.

— Знаєш, що найгірше? — Настя витерла обличчя рукавом. — Навіть не вони. А решта. Усі все бачать. Усі все розуміють. І просто стоять. Дивляться, ніби це вистава.

Сергій стиснув пальці так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Хто почав?

Настя майже одразу відповіла:

— Кіра Вєтрова. Коли її немає, можна дихати. Щойно вона з’являється, все запускається знову.