Вона підвела на нього очі. Червоні, запалені. І зовсім не дитячі.
— Мене цькують, тату.
Слово впало між ними важко й просто.
Настя розповідала, як ходила коридорами, дивлячись собі під ноги. Як ховалася в туалеті, щоб перечекати перерву. Як одного разу замкнулася в кабінці й слухала, як за дверима про неї говорять так, ніби вона річ, сміття, помилка.
Спочатку все було дрібним. Заховане змінне взуття. Відсунутий стілець. Смішки за спиною — досить гучні, щоб вона чула, але досить невизначені, щоб не можна було поскаржитися.
Вона вирішила не реагувати. Думала: їм набридне.
Їм не набридло.
Потім у рюкзаку з’явилися записки з гидкими словами. Потім у шкільних чатах розійшлася оброблена картинка з її обличчям. Потім з’явився підробний профіль, де від її імені писали гидоту, ніби вона сама нападала на інших.
Друзі відійшли.
Не всі повірили в цей бруд. Але ніхто не захотів опинитися поруч із нею.
— Знаєш, що найгірше? — Настя витерла обличчя рукавом. — Навіть не вони. А решта. Усі все бачать. Усі все розуміють. І просто стоять. Дивляться, ніби це вистава.
Сергій стиснув пальці так, що нігті вп’ялися в долоні.
— Хто почав?
Настя майже одразу відповіла:
— Кіра Вєтрова. Коли її немає, можна дихати. Щойно вона з’являється, все запускається знову.
— Учителі? Ти говорила з кимось? Просила допомоги?
