Настя коротко засміялася. Сухо, без радості.
— Авжеж. Я пішла до класної. І ось тут найсмішніше. Знаєш, хто в нас класний керівник?
Сергій мовчав.
— Марина Вікторівна Вєтрова. Мати Кіри.
Він не відразу вловив сенс. Прізвище промайнуло повз, як чужа машина за вікном. А потім повернулося.
— І що сказала Марина Вікторівна?
— Що її донька не могла такого зробити. Що я все перебільшую. Що мені бракує уваги. А потім Кіра дізналася, що я скаржилася.
Настя подивилася в бік вікна.
— Після цього стало по-справжньому страшно.
Коли ввечері Ірина повернулася додому, вона зупинилася вже у дверях вітальні.
Настя сиділа на дивані, зіщулена. Сергій стояв біля стіни. Він так і не зміг нормально сісти після того, як виліз з-під ліжка, ніби тіло не знаходило собі місця.
— Іро, — сказав Сергій, — нам треба поговорити.
Вона подивилася на нього і, здається, все зрозуміла ще до слів.
— Наша донька щодня йде зі школи, щоб повернутися в порожній дім і плакати тут сама, — промовив він. — Поки ми з тобою на роботі.
Настя розповіла все знову. Уже коротше, сухіше, майже без сліз. Не тому, що їй стало легше, а тому що сльози на цей день закінчилися.
Коли вона замовкла, Ірина спитала дуже тихо:
— Настусю, чому ти не сказала нам раніше? Ми б щось зробили.
Настя подивилася спершу на батька.
— Тебе вдома не впіймати. Ти завжди на роботі, у дзвінках, у справах.
Потім на матір.
— А ти завжди казала: будь міцною, давай собі раду сама. От я й давала. Як могла.
У кімнаті стало так тихо, що за вікном було чути, як десь у дворі загавкав собака.
Сергій не став виправдовуватися. Не було чим…
