Ірина опустила голову й притиснула долоню до рота. Вона раптом побачила те, чого раніше не помічала: броня, яку вона роками кувала для себе, стала кліткою для доньки.
— Настю, — Сергій подався вперед, — ти сказала прізвище Вєтрова. Кіра хоч раз пояснила, чому саме ти?
Настя кивнула.
— Вона сказала, що ти колись зламав життя її матері. І тепер моя черга платити за твої старі борги.
Сергій відчув, як холод піднімається до потилиці.
Марина Вікторівна.
Марина Вєтрова.
Однокласниця.
Колись, у старших класах, у них була коротка історія. Нічого серйозного — принаймні для нього. Для Марини, як з’ясувалося, усе означало більше. Він розійшовся з нею жорстоко. Не криком, не скандалом, не прямими словами. Гірше. Він просто пішов на випускному вечорі з Іриною, не пояснившись і залишивши Марину стояти перед усіма.
Не тому, що хотів знищити.
Тому, що злякався.
Йому забракло сміливості завдати болю чесно, дивлячись у вічі. І він обрав спосіб, який виявився в багато разів болючішим.
— Сергію, подивися на мене, — сказала Ірина.
Він підвів очі.
У її обличчі було щось нове. Не ревнощі. Не образа дружини. Щось жорсткіше.
— Ти знав цю жінку?
— Так.
— Між вами щось було?
— Було, — відповів він. — Давно. Недовго. І закінчилося погано. З моєї вини.
Настя видихнула.
— Значить, вона справді використовує мене, щоб помститися тобі.
Сергій сів навпроти доньки й нахилився так, щоб вона бачила його очі.
— Послухай мене уважно. Ні грама твоєї вини тут немає. Те, що колись сталося між двома дорослими людьми, не дає нікому права полювати на дитину. Це не твій борг. Не твоя історія. Не твоя відповідальність.
Він говорив повільно, майже по складах.
— І це закінчиться.
Ірина витерла обличчя тильним боком долоні.
— Що ми будемо робити?
