Але без цієї думки історія здавалася б надто простою, а життя рідко буває простим.
Настя сиділа поруч з Іриною й дивилася перед собою. Сергій помітив, як її плечі поступово опустилися. Не різко. Ледь помітно. Але він побачив.
Уперше за довгий час донька дихала так, ніби не чекала удару ззаду.
За кілька тижнів, коли розслідування вже йшло своїм ходом, Настя підійшла до батька з картонною коробкою.
Усередині лежали записки, роздруківки, аркуші зі скриншотами, уривки зошитових сторінок із малюнками на полях — усе, що залишилося від місяців, у які вона намагалася вижити.
— Тату, — сказала вона, — я не хочу це зберігати. Навіть як доказ перемоги. Не хочу, щоб воно лежало в мене в кімнаті.
Сергій кивнув.
Вони вийшли у двір. Він дістав старе металеве відро. Настя склала всередину папери й черкнула сірником.
Вогонь схопив краї швидко. Аркуші скручувалися, чорніли, перетворювалися на легкий попіл. Настя стояла поруч і дивилася, як зникають чужі слова, чужа злість, чужі спроби зробити її меншою.
Коли все догоріло, вона палицею розрівняла сірий попіл і тихо сказала:
— Все. Згоріло. Більше це мною не керує.
Сергій стояв поруч і мовчав.
Не давав порад. Не вимовляв мудрих фраз. Не пояснював, як правильно жити далі.
Просто був поруч…
