Звичайна розмова біля хвіртки привела мене до таємниці, що ховалася у моєму власному домі

І вперше за всю цю історію його мовчання означало не відсутність, а присутність.

Наступного дня він перейшов дорогу й постукав до Валентини Семенівни.

Вона відчинила майже одразу, ніби чекала. Можливо, й справді чекала: з її вікна було видно, як він вийшов зі своєї хвіртки.

— Дякую вам, — сказав Сергій. — Ви почули те, від чого я відмахнувся. Якби не ви, ми б і досі списували все на важкий вік.

Валентина Семенівна кивнула, поставила чайник, і вони сіли за її кухонний стіл.

Розмовляли мало. Іноді найважливіші слова не потребують продовження.

Сергій помітив, що з вікна її кухні видно майже все його подвір’я: хвіртку, ґанок, доріжку, навіть шматок сусідньої ділянки.

— Валентино Семенівно, з такими здібностями вам би в приватній охороні працювати, а не вдома нудьгувати.

Вона всміхнулася, не підводячи очей від чашки.

— Мені й удома турбот вистачає. Моя служба спостереження безплатна, зате совість спокійна.