Ірина повільно повернула голову до Сергія. Але нічого не сказала.
Сергій витримав погляд Марини.
— Те, що сталося між нами багато років тому, було моєю боягузтвом. Я це визнаю. Але твій біль не дає тобі права калічити мою дитину. І не дає права перетворювати свою доньку на зброю.
Марина всміхнулася, але усмішка здригнулася.
— Зручно визнавати, коли вже пізно.
— Запізно перепросити перед тобою так, як треба було тоді, — сказав Сергій. — Але не пізно зупинити те, що ти робиш зараз.
— Досить, — втрутилася директорка. — Ми йдемо в особисті обставини. Ситуація стає некерованою.
— Ні, — сказав Сергій. — Уперше за довгий час вона якраз виходить з-під вашого прикриття.
Зустріч закінчилася нічим. Ні вибачень. Ні визнання. Ні ясного рішення.
Сергій не став одразу переводити Настю до іншої школи, хоча першим бажанням було саме це: забрати, відвезти, зачинити двері й більше не повертатися. Але він розумів: якщо просто прибрати Настю, на її місці опиниться хтось інший. Марина залишиться. Кіра залишиться. Механізм працюватиме далі, тільки жертва зміниться.
Того ж вечора вони з Іриною почали телефонувати батькам однокласників.
Варто було поставити пряме запитання — і тиша почала тріскатися.
Одна мати розповіла, що її син давно перестав виходити в коридор на перервах і вдає, ніби йому подобається сидіти самому.
Інша зізналася, що донька просила перевести її до паралельного класу, але вдома вирішили, що це звичайні підліткові сварки.
Третя сказала, що вже зверталася до адміністрації, але отримала відповідь про «складний вік», «притирання» і «необхідність не роздмухувати конфлікт»..
