Менш ніж за два дні історія Насті перестала бути особистою сімейною драмою. Вона стала частиною загальної картини, яку багато хто бачив, але кожен окремо боявся назвати.
Ірина працювала поруч із Сергієм. Телефонувала, записувала, сортувала, складала папери за датами. У її діях були злість, провина і та материнська сила, яку надто довго пригнічувала втома, а тепер нарешті знайшла вихід.
Потім надійшла відповідь.
Уранці Сергій вийшов до машини й побачив, що два колеса проколоті. На паркані крейдою було написано: «Не лізь».
Пізніше на телефон прийшло повідомлення з невідомого номера. Фотографія Насті на шкільному подвір’ї. Вона стоїть сама, трохи повернувши голову. Підпис: «Не будіть біду».
Настя побачила знімок і зблідла.
— Тату, це вона. Кіра. Я пам’ятаю, вона того дня йшла за мною.
Ірина взяла телефон і подивилася на Сергія.
— Усе. Досить гратися в терпіння. Ми подаємо офіційну заяву про погрози.
— Згоден, — сказав Сергій. — Але спочатку я заїду по камеру.
Він купив систему відеоспостереження в магазині техніки й дві години мучився з установленням. Застосунок не підключався, камера показувала то шматок паркану, то небо, то його власний лікоть. Сергій переставляв її з одного кута двору в інший і лаявся впівголоса.
Валентина Семенівна, звісно, спостерігала з вікна.
Потім вийшла на ґанок і гукнула через паркан:
— Сергію, ти з цією коробкою до вечора постарієш. Якщо тобі потрібен справжній контроль двору, я надійніша за будь-яку техніку. Працюю цілодобово, живлюся чаєм і, на відміну від твого інтернету, не зависаю.
Сергій уперше за багато днів розсміявся по-справжньому. Не ввічливо, не нервово, а від душі.
Потім посерйознішав.
— Дякую вам, Валентино Семенівно.
Він сказав коротко, але вона зрозуміла все, що стояло за цими словами.
Камеру він таки налаштував — з третьої спроби й під її підказки через паркан…
