— Його донечка приїхала. І не просто на годину заскочила — вирішила залишитися. На кілька днів. А мені якраз післязавтра треба було їхати по папери. Тепер сиди тут і всміхайся.
— Ну з’їздиш пізніше. Що страшного?
— Ти не розумієш? Ольга мене терпіти не може. Вона все зіпсує. Якщо Семен помре, вона вчепиться в дім і нічого мені не віддасть. А я заради чого все це терплю?
Ользі здалося, що кров миттю вдарила їй в обличчя.
— Гаразд, — швидко сказала Варвара. — Піду. Ще почує хтось. Потім поговоримо.
Кроки стали віддалятися.
Ольга ще кілька секунд стояла нерухомо. Сигарета так і залишилася незапаленою. Її трусило, але не від холоду. Усі сумніви зникли. Вона почула достатньо.
До дому вона повернулася майже бігом.
Семен Ілліч лежав у ліжку й читав. Побачивши обличчя доньки, одразу відклав книжку.
— Що сталося?
Ольга зачинила двері й розповіла все. Швидко, різко, без м’яких слів. Вона бачила, як батько блідне, як хмуриться, як з останніх сил намагається не повірити.
— Тату, вона чекає твоєї смерті. Вона говорила про дім, про папери, про те, що я їй заважаю.
— Ні, — глухо промовив Семен Ілліч. — Ти не так зрозуміла. Варя не могла…
— Могла! — перебила його Ольга. — І сказала саме це.
— А ти що робила за лазнею? — раптом спитав він, чіпляючись за дрібницю, аби тільки не дивитися просто в головне.
— Зараз не про це! — спалахнула вона. — Вранці ми їдемо.
— Я дружину не покину.
— Це не дружина, тату. Це людина, яка рахує дні до твоєї смерті.
Він відвернувся, але Ольга не замовкла.
— Якщо ти залишишся тут, я більше не привезу до тебе онука. Не тому, що хочу тебе покарати. А тому, що не дозволю дитині дивитися, як тебе повільно гублять…
