На похорон прийшли кілька сусідок, серед них Ніна, яка останні роки навідувала Тамару Іванівну. Священник неголосно прочитав молитву. Труну опустили на міському кладовищі поруч із могилою Миколи Андрійовича. Мокрий сніг танув на чорній землі й на плечах Ірини.
Стоячи між двома могилами, вона згадувала, як перед переїздом приходила попрощатися з батьком. Тоді Ірина пообіцяла собі неодмінно повернутися. Вона дотримала обіцянки, але зовсім не так, як уявляла: не з дітьми, не з радісними новинами за родинним столом, а сама, з коробкою невідправлених листів у руках.
Після кладовища ноги самі привели її до старого будинку на околиці. Ірина не збиралася туди йти й не могла пояснити, чого шукає. Сіра будівля стояла на колишньому місці. По фасаду розповзлися нові тріщини, штукатурка обсипалася ще дужче. Під’їзд зустрів тим самим запахом котів, сирості й вареної капусти. Він був настільки знайомим, що Ірина на мить відчула себе молодою жінкою, яка повертається з фабрики до чоловіка й маленьких синів.
Вона піднялася на третій поверх і натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинив Гриша. За вісім із лишком років сусід ніби постарів на два десятиліття: схуд, шкіра набула хворобливого відтінку, щоки запали, погляд помутнів. На ньому була знайома картата сорочка — можливо, та сама, а можливо, інша, просто схожа. Кілька секунд він дивився на ошатну жінку перед собою й не впізнавав її.
— Гришу, це я. Ірина Черненко.
Він кліпнув, придивився уважніше.
— Іринко? Не може бути. Ти звідки?
— Із-за кордону приїхала.
Гриша відступив і незграбно запропонував зайти. Комуналка майже не змінилася. У коридорі, як і раніше, стояли велосипеди, квітчасті шпалери стали ще темнішими й обірванішими, стара лампа давала те саме тьмяне світло. Подружжя Кравчуків уже не було серед живих; їхню кімнату зайняла молода родина з дитиною. Федір Семенович поїхав до доньки в інше місто. Зінаїду Павлівну влаштували до будинку для літніх людей.
Гриша лишився сам. Лариса пішла від нього 1993 року, зібрала речі й перебралася до сестри. Він утратив роботу, жив на невелику допомогу й далі пив. Колишню кімнату Черненків тепер ділили троє приїжджих чоловіків, які працювали на ринку.
Ірина зупинилася перед знайомими дверима. За ними минуло тринадцять років її шлюбу. Там сини вчилися ходити, хворіли й чекали свят. Там Андрій одного разу побачив три картоплини в каструлі й сказав, що їм необхідно виїхати. Родина пішла, а двері лишилися на колишньому місці. Не зникли ні вузький коридор, ні обдерті стіни, ні запах капусти. Змінилися тільки люди в кімнатах.
Гриша теж дивився на ці двері, потім запитав:
— Ну як ви там?
— Добре.
Він кивнув, опустив очі й розвів руками.
— А в мене от… так.
У короткому жесті вмістилося все його життя — втрачена робота, дружина, що пішла, роки, розчинені в пляшках, і безпорадність людини, яка колись не зробила жодного кроку назустріч змінам. Ірина не стала ні жаліти його вголос, ні читати повчань. Дістала із сумки майже всю готівку, що лишилася в неї після похорону, і поклала на стіл.
— Не треба, — хрипко сказав Гриша.
— Треба.
Вона вийшла, не озираючись. Дорогою до аеропорту Ірина дивилася з таксі на місто, яке багато років називала домом. Повз пропливали старі будівлі, площі й набережні. Місто лишалося красивим — так, ніби його краса існувала окремо від утоми людей, що в ньому жили.
Ірина думала про фотографію біля материного ліжка, про листи в коробці, про Гришу й двері кімнати, де Мишко колись їв хліб із сіллю. Вона розуміла, що їде звідси назавжди. Не тому, що перестала любити знайомі вулиці. Просто її справжнє життя тепер було в іншому місті, у білому будинку з двома яблунями, назву якого вона навчилася вимовляти правильно.
Коли Ірина дісталася додому й побачила на ґанку Андрія з подорослішалими синами, теперішнє остаточно відділилося від минулого. Вона повернулася після втрати не зламаною, а ніби зібраною наново. Усередині замкнулося старе незавершене коло, і біль уперше перестав бути провиною…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
