Оформлення кредиту тривало два місяці. Банк перевіряв доходи, трудовий стаж, заощадження й платіжну історію. На той час Андрій вважався надійним фахівцем із постійною зарплатою, а родинний рахунок підтверджував, що Черненки вміють роками відкладати гроші. У жовтні 1997 року вони підписали останні папери й отримали ключі.
Андрій відчинив вхідні двері, пропустив Ірину й увійшов слідом. У порожніх кімнатах гулко відлунювали кроки, поскрипувала дерев’яна підлога, стіни чекали на фотографії й штори. Вони не кваплячись оглянули кожен куток і вийшли в сад. Був прохолодний жовтневий день. Яблуні стояли без листя, бузок іще зберігав трохи зелені, від землі підіймався густий осінній запах.
Посеред власного саду Андрій згадав вісімнадцять квадратних метрів, здутий шпалер, плісняву під стелею і крик п’яного сусіда за стіною. Перед очима знову з’явилася тарілка з чорним хлібом. Між тією кімнатою й цим будинком лежали десять років, чотири валізи, переїзд через кордон і одне рішення, прийняте пошепки на спільній кухні.
Він торкнувся шорсткого стовбура яблуні й уперше по-справжньому повірив: вони тут не на одну ніч і не до чергового розпорядження — цей будинок справді належить їм. Тут можна було замкнути двері, посадити квіти, повісити фотографії й не питати дозволу.
За півтора року, 18 березня 1999-го, о четвертій ранку їх розбудив телефон. Ірина відразу зрозуміла: так рано добрих новин не буває. Дзвонила Ніна, літня сусідка Тамари Іванівни. Останні два роки вона майже щодня приносила продукти й перевіряла, чи не потрібна допомога.
— Ірочко, мама пішла вночі, — сказала жінка. — Уві сні, тихо. Медики приїжджали, але вже нічого не змогли зробити…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
