Вона мимоволі завмерла, як статуя. Погляд Скальпеля був прикутий до записки. У ньому не було ні здивування, ні злості.
Лише холодний, хижий інтерес, як у вовка, що помітив, як гончий пес нарешті взяв слід. Не сказавши ані слова, Скальпель простягла свою широку, вкриту шрамами долоню. Це не було проханням.
Це був наказ, виражений жестом. На секунду в Олені прокинувся старий інстинкт. Ніколи не віддавати доказ.
Але вона тут же придушила його. Це була не її гра, не її правила. З холодним спокоєм, який здивував її саму.
Вона розтиснула пальці й вклала записку в простягнуту руку. Скальпель пробігла очима по рядках. Її губи скривилися в подобі усмішки.
Вона не сказала ані слова подяки чи похвали. Вона просто сунула записку до кишені своєї роби й коротко кинула: «За мною». Вона розвернулася й пішла до виходу, не озираючись, певна, що Олена піде слідом.
І Олена пішла. Вона йшла за спиною свого тюремника й ката, розуміючи, що зараз вирішується не лише доля Аньки, а й її власна. Вони знову підійшли до каптьорки Павучихи.
Скальпель увійшла без стуку. Павучиха сиділа на тому самому місці, що й минулого разу, і перебирала чотки з хлібного м’якуша. Вона підвела свої мертві очі, питально дивлячись на Скальпеля.
Та мовчки дістала записку й поклала її на стіл. Павучиха взяла її двома пальцями, як щось бридке, прочитала. Її обличчя не змінилося, жоден м’яз не сіпнувся.
Але в її погляді, зверненому на Олену, з’явилося щось нове. Визнання. Не повага, ні, а визнання корисності інструмента.
«Четвер. Третя година», — вимовила вона вголос, ніби пробуючи слова на смак. «Швидко спрацювала, слідча, недарма свій хліб їла».
Вона кинула записку на стіл. «Скальпель…» Її голос став твердіший за сталь. «Після вечері займися дівкою.
Зроби так, щоб усі бачили. Щоб до останньої курки в тюрмі дійшло, що буває зі щурами. А ти…» Вона знову подивилася на Олену.
«Від сьогодні переїжджаєш у шостий блок. Пральня. Ліжко біля вікна, миска буде чиста.
Я своїх слів на вітер не кидаю». Потім вона звернулася назад до своєї правої руки. «І простеж, щоб Соколова бачила.
Нехай подивиться, як тут вершать правосуддя». Це теж частина її роботи. Павучиха взяла свої чотки й відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Угоду було не просто укладено. Вона була оплачена. Кров’ю.
Чужою кров’ю. Увечері після вечері почалося пекло. Олену справді перевели до іншого блоку, де жили ті, хто працював у пральні.
Це був інший світ. Тут було чистіше, тихіше і ніхто не дивився на неї з відкритою ненавистю, лише з осторогою й цікавістю. Але їй не дали насолодитися новою обстановкою.
Як і було наказано, Скальпель прийшла по неї й повела назад до її колишнього карантинного блоку. Там уже все було готове. Усіх мешканок зігнали з нар, змусивши утворити живе коло посеред приміщення.
У центрі, на колінах, стояла Анька. Дві кремезні жінки тримали її за плечі. Вона не плакала, не кричала.
Вона просто дивилася в підлогу порожнім поглядом, її тіло било дрібне, неконтрольоване тремтіння. Поруч із нею стояла Скальпель, у її руці була товста голка, циганка, і баночка з саморобною тушшю, зробленою зі спаленої гуми. Павучиха сиділа у своєму кутку, спостерігаючи за сценою з безпристрасним спокоєм божества.
«Щури», — промовила вона неголосно, але так, що її почув кожен, — «вони заводяться там, де брудно. Вони жеруть наше, крадуть із спільного казана. Але найгірше, коли щур починає служити псам.
Таких щурів треба мітити, щоб усі знали їхню породу». Скальпель ступила вперед. Вона схопила Аньку за волосся, різко задерши їй голову назад.
Друга жінка затиснула їй рота брудною ганчіркою, щоб не кричала. Голка, вмочена в чорну жижу, блиснула в тьмяному світлі лампи. Скальпель почала працювати.
Не кваплячись, з умінням вправного татуювальника, вона виводила на лобі в Аньки одне-єдине слово. Літера за літерою. С. Т. У. К. А. Ч.
У блоці стояла мертва тиша, порушувана лише приглушеними хрипами стогонів Аньки й тихим методичним скрипом голки по шкірі.
Олена стояла в натовпі й не могла відвести погляду. Вона була слідчою. Вона відправляла людей до тюрми.
Але вона ніколи не бачила нічого подібного. Це було не правосуддя. Це було ритуальне знищення особистості, публічне й безповоротне.
Коли все скінчилося, Аньку відштовхнули вбік. Вона лежала на підлозі, і на її лобі, як тавро на худобині, чорнів потворний напис. Віднині й до кінця свого строку, а може, й до кінця життя, вона була міченою…
