Не витримавши, жінка крізь сльози розповіла йому всю свою біду. Андрієві було важко слухати про жорстокість онука. А що довелося пережити цій крихкій старенькій жінці, страшно було навіть уявити.
— Віро Семенівно, прошу вас, більше нічого не бійтеся. Ніколи. Пам’ятайте: на будь-яку силу знайдеться інша сила. Я в усьому розберуся і все вам розповім. Тільки одужуйте, чуєте?
— Андрійку, а собачки? Де вони тепер?
— І собачок знайдемо. Обіцяю.
Андрій усміхнувся й обережно обійняв свою колишню вчительку.
Дні минали. Лікарі не переставали дивуватися тому, як Віра Семенівна відновлюється. Ніхто не розумів, звідки в цьому змученому роками, хворобами й горем організмі бралися сили жити. Але бабуся повільно, вперто й певно йшла на поправку.
Минуло два тижні. До виписки залишалося лише кілька днів. Уранці Віра Семенівна прокинулася з незвичайно світлим відчуттям. Сон був теплий і спокійний. Їй знову снилися Олексій і Петро. Вони усміхалися й ніби сяяли якоюсь тихою радістю.
Удень до лікарні прийшов інспектор Андрій Лебедєв.
— Віро Семенівно, добрий день. Ось і я, як обіцяв. Як ви почуваєтеся?
— Добре, Андрійку. Добре.
Андрій не відразу наважився почати розмову. Новини були такими несподіваними, що він боявся надто сильно стривожити бабусю.
— Дорога Віро Семенівно, ми з колегами все з’ясували. Мені є що вам сказати. Ви готові вислухати?
